Розділ 9. Чужа чи своя?

Кіра

Автомобіль зупиняється біля розкішного готелю. Мені перехоплює подих від краси. Роздивляюся фасад, який виглядає ще більш величним, ніж я собі уявляла. Мирослав бере мене за руку і впевнено веде всередину. В мені панує тривога, серце тремтить, а тіло напружене. Але його рука міцно стискає мою і це надає мені сили.

Ми заходимо у величезний зал, наповнений людьми. Дорогі костюми чоловіків та елегантні сукні жінок виблискують лоском і своєю дороговизною. На їхньому фоні моя сукня з мас-маркету виглядає, як ганчірка для підлоги. Присутні з неприхованою цікавістю дивляться на нас. Їхні очі ковзають по мені, а я намагаюсь триматися впевнено, хоча й відчуваю, як мої коліна ледь тремтять від хвилювання.

— Друзі, хочу познайомити вас із Кірою, — звучить спокійний, впевнений голос Мирослава, що змушує всіх присутніх повернутись у наш бік. — Це моя супутниця.

В повітрі зависає коротка пауза. Вона здається мені вічністю. Я помічаю здивовані погляди і легкий шок в очах деяких гостей. Шепіт що швидко розноситься серед присутніх. Немов Мирослав прийшов на вечірку з русалкою чи представив їм ще щось неймовірне і несподіване.

Особливо уважно дивиться на мене високий, солідний чоловік років сорока. Його темні очі сповнені неприхованої підозри. Він не відводить погляду, оцінює мене. Немов намагається зрозуміти, що такого особливого Мирослав знайшов в мені, що аж привів в свій світ. 

Я страшенно нервую і почуваюся не в своїй тарілці. Мирослав же поводиться абсолютно невимушено. Він кладе руку на мою талію, ніжно, але демонстративно, ніби спеціально показує всім, що я поруч з ним не випадково. Цей жест викликає ще більше цікавості серед гостей. Декілька жінок уважніше придивляються до мене з легкою заздрістю, а чоловіки кидають на Мирослава здивовані погляди. Я так розумію, ніхто не очікував побачити разом з якоюсь незнайомкою. Та й ще не з їхнього кола спілкування.

— Ти нервуєш, — шепоче мені Мирослав, нахиляючись ближче до вуха, щоб ніхто інший його не почув.

— Трохи, — відповідаю я. Приховую хвилювання за легкою усмішкою.

— Не звертай на них уваги, — каже він спокійно, поглядаючи на гостей. — Сьогодні ти тут лише для мене. Інше не має значення.

Його слова трішки заспокоюють мене. Але серце не перестає битися з прискоренням, а хвилювання нікуди не зникає. А ще я розумію, що Мирослав відкрито показує мене всім, як якусь диковинку.

Чомусь почуваю себе як лялька, якою вихваляються. Але я сам пішла на цей ризик. Свідомо погодилася бути присутньою з ним в цей вечір. Тож треба витримати всі ці прискіпливі погляди і перешіптування з гордо піднятою головою.

— Я принесу нам щось випити, — каже він. Киваю і дивлюся, як він відходить, попутно зупиняючись щоб поговорити з кимось із гостей.

Опиняюся одна серед незнайомих мені людей. Наче я привселюдно оголилась. Відчуваю їхні погляди, які час від часу ковзають по мені, сповнені цікавості та стриманого осуду. Я несвідомо поправляю сукню, ніби це може приховати моє хвилювання. Глибоко вдихаю, намагаючись хоч якось заспокоїтись.

— Ви, мабуть, Кіра, так? — раптом позаду мене лунає низький, впевнений голос.

Я здригаюся і повертаюсь. Зустрічаю уважний погляд чоловіка, якого помітила ще при вході. 

— Так. А ви…?

— Олександр — старший партнер Мирослава, — простягає мені руку для вітання і я обережно тисну її. 

Він розглядає мене так прискіпливо, ніби намагається зрозуміти, що саме в мені знайшов Мирослав.

Олександр дивиться на мене пильно, оцінює й вивчає. Хоче знайти в мені якісь недоліки? Його темні, холодні, проникливі очі свердлять мене, ніби шукаюють щось таке, що дозволить йому зрозуміти чому я тут.

— Цікаво… Мирослав ніколи раніше не приводив на подібні заходи жінок… вашого статусу, — промовляє він рівним голосом, у якому чується холодна ввічливість і приховане засудження.

Його слова боляче зачіпають мене, хоча я намагаюся не показувати цього. Слова Олександра залишають після себе неприємний осад на душі. Відчуваю, як щоки спалахують від образи, але змушую себе залишатися спокійною.

— Я не просила його приводити мене сюди, — відповідаю твердо. — Це було його рішення.

— Звичайно, — Олександр ледь помітно посміхається, але він все так само продовжує дивитись на мене з підозрою. — Бачте, Кіро, бізнес і особисте життя Мирослава абсолютно не сумісні речі. Ви можете цього ще не розуміти, але своєю присутністю ви ризикуєте створити йому проблеми. Я б радив вам про це пам'ятати. І на наступні заходи такого плану не світитися поруч з ним. Краще буде, якщо ви дасте йому спокій.

Його слова звучать не просто як обережне попередження. Це щось набагато більше. Щось таке, що тхне зловтіхою і надмінністю. Серце стискається від образи. Я знаю, що він бачить у мені загрозу для свого бізнесу, для свого прибутку, а зовсім не хвилюється за Мирослава. Але я не дозволю йому побачити своє збентеження і що мені боляче чути такі слова. 

— Дякую за пораду, — відповідаю я з холодною посмішкою, не відводячи погляду. — Але думаю, ми з Мирославом самі якось розберемося.

Олександр коротко киває, але його погляд лишається холодним, недовірливим, ніби він уже передбачає неприємні наслідки моєї присутності поруч із Мирославом. Він відходить до інших гостей, залишаючи мене наодинці з моїми думками і неспокоєм, що стає дедалі сильнішим.

Внутрішньо я відчуваю себе спустошеною, але не дозволяю собі цього показати. Я розумію, що слова Олександра — це більше, ніж просто застереження. Це нагадування про те, що я ніколи не зможу стати повноцінною частиною світу Мирослава, навіть якщо сама цього дуже захочу. Але попри всю логіку, всупереч словам Олександра, серце вперто шепоче мені, що Мирослав іншої думки, що він дійсно відчуває до мене щось більше, ніж просто сексуальний потяг. І я хочу йому вірити.

Після розмови з Олександром я більше не можу розслабитися. Навпаки, я тепер ще більше відчуваю зайвою на цьому святі життя. Його холодні слова, як крижані голки, в’їлися глибоко в душу і залишили гіркий осад.