Розділ 8. Неочікуване запрошення

Кіра

Телефонний дзвінок розриває тишу квартири, змушуючи серце пропустити кілька ударів. Здригаюся від несподіванки. Беру телефон з журнального столика і дивлюся на екран. Там висвічується ім'я Мирослава. Від несподіванки в горлі стає сухо, серце прискорює биття. Пальці на секунду зависають у повітрі, перш ніж я зважуюся відповісти.

— Алло? — кажу я тихо, стримую хвилювання, що раптово охопило мене.

— Привіт, Кіро, — його голос звучить низько і спокійно, ніби дзвінок від нього – щось абсолютно звичне. — Сподіваюсь, не відволікаю?

— Ні, я вдома, — відповідаю швидко, занадто швидко, і одразу ж картаю себе за це.

Він робить коротку паузу, перш ніж продовжити:

— У мене сьогодні відбуватиметься приватна вечірка в одному з моїх готелів. Хочу, щоб ти була зі мною.

Я мовчу. Серце починає шалено калатати, ніби хоче вирватися з грудей. У голові виникає купа запитань, які плутаються, заважаючи думати ясно. 

Він запрошує мене? На вечірку? Публічно?

— Мирославе, я... не впевнена, що це хороша ідея, — нарешті вимовляю, вправно приховую наскільки мене вразила його пропозиція. — Ти впевнений, що це правильно? Твій світ... Він не для мене.

Він відповідає не одразу, кілька секунд на іншому кінці лінії панує тиша.

— Я ніколи не роблю того, в чому не впевнений, Кіро, — його голос м’який, але з нотками рішучості й упевненості, що позбавляють мене аргументів. — Я хочу, щоб ти була поруч. І я не збираюся приховувати тебе від інших.

Його слова звучать переконливо, але водночас лякають мене ще більше. Я усвідомлюю, що це не просто вечеря, не просто зустріч. Він хоче представити мене іншим людям, запросити у своє життя, в якому я поки що зовсім чужа. Мої пальці тремтять від переляку. Стискаю телефон, а в голові кружляють тисячі запитань і страхів.

— Не бійся, — тихо додає він, ніби відчуваючи мої вагання. — Просто довірся мені.

Закушую губу, роблю глибокий вдих і нарешті наважуюсь сказати те, що моє серце вже давно вирішило за мене:

— Добре, я прийду.

Розмова закінчується, а в мене всередині аж щось перевертається від хвилювання. Цей крок однозначно буде переломним моментом у моєму житті. Але назад дороги немає. Бо я вже вирішила, що сьогодні я буду з ним.

Як тільки кладу трубку, одразу ж набираю Анну. Мені потрібна її допомога і заспокійлива присутність. 

Я довго і метушливо перебираю речі в шафі, приміряючи сукні одну за одною. Але жодна з них не подобається і не підходить для сьогоднішнього вечора. Мене охоплює паніка, долоні стають холодними й вологими. Може не варто взагалі йти? Що, якщо я не зможу вписатися в його світ, де всі бездоганні, розкішні й впевнені в собі? Що, якщо я осоромлю його перед усіма?

Анна сидить на краю ліжка, мовчки спостерігає за тим, як я нервово перебираю одяг. Деякі сукні я вже встигла приміряти по другому колу. Нарешті вона не витримує і м’яко бере мене за плечі, змушуючи зупинитися.

— Кіро, зупинись, будь ласка. Ти нервуєшся, як перед весіллям, — каже вона спокійно, але в її погляді я бачу занепокоєння.

— Анно, я не знаю, що мені робити, — зізнаюся я тремтячим голосом. — Можливо, я дарма погодилася?

Анна тихо зітхає і дивиться мені просто в очі. В її погляді читається щире занепокоєння, навіть жалість.

— Я вже казала тобі: такі чоловіки, як Мирослав — небезпечні. Вони легко входять у твоє життя, але ще легше з нього виходять, залишаючи пустку і біль. Ти справді хочеш цього? Ти впевнена, що хочеш так сильно прив'язати себе до нього?

Її слова змушують мене стиснути губи, а в голові знову лунає голос розуму. Він, як і подруга, намагається мене застерегти. Але серце вже давно не слухає їхні раціональні доводи.

— Я розумію, що ти хочеш мене захистити, Анно, — відповідаю я. Переводжу погляд на дзеркало, дивлюся на своє відображення. — Але я хочу хоча б спробувати. Мені потрібно довести собі, що я можу впоратися, що я не якась іграшка, якою можна гратися і викинути.

Анна хитає головою, але не сперечається. Вона лише мовчки подає мені сукню, яку я щойно відклала, і тихо промовляє:

— Тоді доведи це. Але будь готова до того, що все може закінчитися не так, як ти очікуєш.

Вдягаю сукню, акуратно укладаю волосся, наношу стриманий макіяж. Це допомагає почуватися впевненіше. Дивлюся в дзеркало. Переді мною стоїть вишукана красуня, не чим не гірша отих гламурних дівчат з обкладинок глянцевих журналів.

І хоч у глибині серця все ще звучать слова Анни, попереджаючи про небезпеку, сьогодні я вирішую ризикнути. Бо якщо не зараз, то коли?

Щойно я роблю останні штрихи свого макіяжу, як чую звук автомобіля біля будинку. Ритм серця одразу пришвидшується. Підходжу до вікна і бачу знайомий силует Мирослава, який впевнено виходить із машини. Глибоко вдихаю, щоб заспокоїти нерви. Беру сумочку, поправляю зачіску і виходжу. 

Мирослав завмирає на місці, коли я з’являюся з дверях під’їзду. Він пильно дивиться на мене. Я помічаю захват в його погляді, а легка усмішка одразу з'являється на його губах. Він не приховує свого задоволення, уважно оглядаючи мене з ніг до голови.

— Ти просто неймовірна, Кіро, — каже він тихо, підходить ближче, і ніжно торкається моєї щоки поцілунком. — Я й уявити не міг, що ти можеш бути ще красивішою.

Його слова змушують мої щоки палати, а серце калатати ще сильніше. Я не встигаю подякувати за комплімент, як він легко, майже невловимо, цілує мене в губи. Від цього короткого дотику все всередині завмирає, а хвилювання стає ще сильнішим.

— Дякую, — нарешті кажу майже пошепки.

Він м'яко бере мою долоню, міцно стискає її і веде до авто.

Щойно ми сідаємо в салон, Мирослав знову кидає на мене погляд. Він помічає, що я нервуюся і одразу м’яко торкається моєї руки.

— Не хвилюйся, — каже він спокійно, з ніжною усмішкою, що змушує мене трохи розслабитися. — Я поруч, і я не дозволю, щоб ти почувалася некомфортно.