Розділ 7. Перше зближення

Кіра

Після тієї розмови з Анною минає кілька днів. Але як би я не пручалася, та мої думки все одно вперто повертаються до її слів, залишаючи по собі гіркуватий присмак сумнівів. Та попри це, щоразу, коли Мирослав з’являється у клубі, моє серце завмирає на кілька секунд, а потім починає битися швидше, ніж завжди.

Він приходить кожного вечора, займає своє звичне місце за столиком і уважно спостерігає за мною. Він не поводиться наполегливо чи надто нав’язливо. Навпаки, Мирослав став більш м’якшим і обережнішим, не таким зухвалим, як я про нього думала.

І саме ця його нова поведінка поступово змушує мене опускати захисні бар’єри, які я так старанно вибудовувала.

З кожним днем наше спілкування стає дедалі легшим, ненав’язливим, природним. Мирослав уважно слухає мене, цікавиться найменшими дрібницями мого життя, моїми мріями, моїми переживаннями. Іноді він задає такі особисті запитання, що мені здається, ніби він справді хоче пізнати мене глибше, зрозуміти, що саме я відчуваю.

— Ти справді любиш малювати? — запитує він одного вечора, уважно дивлячись на мене крізь приглушене світло клубу. Його голос звучить щиро і це справді важливо для нього.

Не думала, що він запам’ятає цю дрібницю з нашої розмови.

— Так, це правда, — відповідаю тихо, трохи ніяковіючи від його погляду. 

Тепло розливається в моїх грудях, а щоки мимоволі червоніють. 

— Це допомагає мені відволіктися від усіх проблем, заспокоїтися, бути самою собою.

— Хотів би якось побачити твої роботи, — несподівано промовляє він, не відводячи погляду. — Якщо ти, звичайно, не проти.

Я ловлю себе на думці, що вперше за дуже довгий час не хочу приховувати цю частину свого життя. Не від Мирослава. Відчуваю себе трохи беззахисною і водночас дивно щасливою, що він справді цікавиться мною, а не бачить в мені лишень розвагу на один вечір.

І це мене бентежить.

Кожного разу, коли він з'являється в клубі, я переконую себе, що він тут лишень через те, що є власником. Що його цікавість мною — тимчасова, що скоро вона мине, як і будь-яка захопленість. Але як тільки наші погляди зустрічаються, серце підступно стискається від його ніжних, уважних очей. 

Коли він злегка торкається моєї руки, коли лагідно й обережно всміхається, коли запитує, чи не втомилася я після зміни… Все це губить мене. 

Бо мені дедалі важче вірити у власні слова про те, що все нічого не означає. Я вже не можу контролювати свої почуття. Мирослав поводиться зі мною так, ніби я справді маю для нього значення, ніби я не одна з тих, ким він звик користуватися, а потім з легкістю відпускати.

Одного вечора він знову бере мене за руку, коли я проходжу повз його столика.

— Кіро, ти сьогодні якась сумна, — тихо каже він, пильно дивлячись мені в очі. — Щось трапилося?

Його пальці ніжно стискають мої, а моє серце завмирає в цю мить. Не хочеться нічого казати. Хочеться просто мовчати і насолоджуватися його дотиками. 

— Ні. Просто... занадто багато думок, — відповідаю чесніше, ніж сама очікувала.

— Поділишся зі мною? — запитує він дуже обережно.

Я мовчу кілька секунд, вдивляючись у його очі, які уважно спостерігають за мною. Зрештою лише хитаю головою і мило всміхаюся.

— Іншим разом, — кажу я, хоча й сама не розумію, чому не можу зараз відкритись остаточно.

Мирослав не наполягає, лише киває і ніжно гладить пальцями мою долоню, підтримує мене без зайвих слів. Цей жест говорить мені набагато більше, ніж будь-які слова.

Я знаю, що мої почуття до нього стають дедалі сильнішими, хоча й намагаюсь заперечувати це перед самою собою. Знаю, що вже не зможу легко вийти з цієї гри. Хоча й намагаюсь переконати себе, що все ще контролюю ситуацію.

І саме зараз я остаточно усвідомлюю, що слова Анни були не просто пустими застереженнями, а дуже реальним попередженням, яке я не взяла до уваги. Бо те, що я зараз відчуваю до Мирослава, здається набагато серйознішим, ніж я хотіла собі зізнатися.

Зміна закінчується, і я повільно виходжу з теплого клубу, одразу занурюючись у прохолодне вечірнє повітря. Втома охоплює мене, але сьогодні в мене хороший настрій. 

Біля входу на мене чекає Мирослав — високий, стриманий, зі спокійною усмішкою, що ледь торкається куточків його губ.

— Ти вчасно, — промовляє він м’яко, простягаючи мені руку. Я трохи вагаюся, перш ніж взяти його за руку, але варто мені це зробити, як відразу відчуваю, як серце починає шалено калатати.

Він йде до авто, а я чемно слідую за ним.

— Куди ми? — запитую я, намагаюся приховати хвилювання в голосі, хоча мені це не дуже вдається.

— Просто прогуляємося, — відповідає він, спокійно дивлячись на мене. — Тобі сподобається, я обіцяю.

Мені подобається такий Мирослав. Він не намагається домінувати, не кидає гострих жартів чи двозначних фраз. Він просто спокійний і уважний. Це і дивує, і приємно хвилює одночасно.

Авто зупиняється біля парку в центрі міста. Ми виходимо і йдемо тихими вечірніми вуличками. Мені приємно йти з ним поряд. Мирослав не поспішає, просто тримає мене за руку і йде поруч, уважно слухає мене, сміється над моїми жартами. Наша розмова невимушена, немов ми знайомі з ним вже не один рік.

Я ловлю себе на думці, що починаю розслаблятися поруч із ним. Вперше я не відчуваю потреби захищатися, не відчуваю необхідності зводити бар'єри.

— Ти зовсім не такий, як я собі уявляла, — раптом зізнаюся я, зупиняюся і дивлюся на нього.

— І який же я, на твою думку? — всміхається.

— Складний, — кажу пошепки, сама здивована власній щирості. — Але сьогодні я бачу іншу твою сторону. 

Його погляд теплішає, він мовчки підходить ближче і повільно підносить руку до мого обличчя, торкається кінчиками пальців моєї щоки. Я завмираю, затамовую подих. Його дотик неймовірно ніжний, що я аж млію.

— Це ти змушуєш мене бути таким, — каже він дуже тихо, майже пошепки.