Розділ 6. Розмови і сумніви

Кіра

Сиджу в салоні його дорогої машини і усіма силами контролюю свої емоції. Між нами панує важке, тягуче мовчання. Лишень тихий звук двигуна та шурхіт шин по асфальту порушують цю нестерпну тишу. 

Мирослав виглядає спокійним і абсолютно розслабленим. Схоже, його не бентежить те, що він зник на кілька днів. Невже я не маю для нього жодного значення?

Нервово стискаю пальці на колінах. Борюся з собою, щоб не вибухнути прямо зараз. Серце калатає швидко, а в голові хаос із думок і запитань. 

Я більше не можу стримувати їх в собі!

— Що це означає, Мирославе? — запитую різко, порушуючи тишу, яка стала для мене нестерпною.

Він кидає на мене короткий погляд. Його брови ледь помітно піднімаються, здивований чи то моїм тоном, чи моїм питанням. Помічаю в його очах незначну іронію, що ще більше дратує мене.

— Що саме тебе цікавить? — запитує він рівно, повертаючи погляд на дорогу.

— Ти чудово розумієш, про що я, — кажу емоційніше, ніж я того хотіла. — Тебе не було кілька днів. Ти зникаєш, потім з’являєшся, поводишся, ніби нічого не сталося. Це якась гра для тебе? Вважаєш, що це весело?

Голос тремтить від надлишку емоцій. В грудях аж вирує від обурення. Мирослав мовчить кілька секунд, перш ніж відповісти.

— Ти чекала мене? — знову швидко поглядає на мене. На губах виникає легка усмішка, але він одразу ж приховує її.

Відчуваю, що починають палати щоки і я сердито відвертаюся до вікна. Удаю, що мене абсолютно не зачепили його слова, хоча це далеко не так.

— Ні, — брешу так впевнено, що сама б собі повірила. — Я не люблю, коли зі мною так поводяться. То зникаєш, то з’являєшся. Немов ти єдиний у світі, а я повинна чекати тебе, коли тобі зручно.

Він тихо сміється, але без насмішки. Якось… мило чи що.

— Вибач, якщо образив тебе, — нарешті промовляє він м’яко. — Я був зайнятий роботою. Справді не хотів, щоб ти подумала, ніби це якась гра.

Його слова трохи втихомирюють мій запал. Роблю глибокий вдих, щоб заспокоїтись.

— Не ображайся, Кіро. Краще розкажи мені щось про себе, — його голос звучить тепло і лагідно. — Як давно ти працюєш у клубі?

Хочу проігнорувати і змовчати, бо ще трішки роздратована. Але його зацікавлений і спокійний тон змушує мене розслабитись і відповісти. Я починаю говорити. Спочатку коротко й обережно, але поступово відкриваюся все більше, сама того не помічаючи.

Розповідаю про навчання, про родину, яку намагаюся підтримувати, працюючи ночами в клубі. Про те, що люблю малювати, але на це майже не залишається часу. Він уважно слухає, іноді задає питання, і поступово я розумію, що напруга між нами розчиняється, поступаючись місцем незвичному комфорту, якого я не очікувала від нього.

Поглядаю на Мирослава краєм ока. Ловлю себе на думці, що мені добре поруч з ним. Дивно. Мене це трохи лякає. 

Коли закінчую свою розповідь, в салоні знову виникає тиша. Мирослав дивиться на дорогу, слідкує за рухом автомобілів. Він розслаблений, спокійний. Поводиться так, наче ми просто двоє знайомих, які діляться деталями життя під час короткої поїздки додому. Його врівноваженість переходить і на мене. Роздратування минуло, залишився тільки спокій.

Чому мені нервувати? Це ж нічого серйозного, просто звичайна розмова.

— А ти? — запитую я, повертаюсь до нього обличчям. — Розкажеш щось про себе? Чи твоє життя мене не стосується?

Мирослав тихо всміхається, ледь помітно, самими куточками губ.

— Моє життя нудніше, ніж ти можеш собі уявити, — каже він, іронічно поглядаючи на мене. — Бізнес, нескінченні переговори, купа паперів на столі. Ось, мабуть, і все, що можна розповісти цікавого про мене.

— Справді? — дивлюся на нього скептично. Не вірю, що за цим впевненим, непроникним поглядом немає нічого більшого. — Невже нічого, окрім роботи в твоєму житті більше не відбувається?

Він задумливо мовчить секунду-другу, а потім відповідає:

— Є спортзал, басейн, деколи подорожі. Але все це радше для підтримки форми, ніж задля задоволення. Не люблю розслаблятися, мені більше до душі постійний рух, постійна зайнятість.

Я киваю, дивлячись на його профіль. Він здається надто самодостатнім, надто незалежним, щоб впустити когось близько до себе.

— Ти був одружений? — питання виривається з моїх губ раніше, ніж я встигаю його обдумати. Але вже пізно відступати, тому я додаю, трохи тихіше: — Можливо, є діти?

Мирослав кидає на мене швидкий, здивований погляд, а потім посміхається і хитає головою:

— Ні. Я у свої 35 досі холостяк. Навіть якихось серйозних стосунків не мав.

Його слова дивують мене значно сильніше, ніж я була готова показати. Я думала, чоловік із його зовнішністю, впливом і грошима точно мав би за плечима шлюб чи хоча б кілька серйозних романів.

— Ти не хочеш сім’ї? — запитую. 

Обережно придивляюся до його обличчя. Намагаюся зрозуміти по міміці, що саме він відчуває.

Мирослав знизує плечима. Схоже, це не надто його бентежить.

— Раніше так, не хотів. Не було часу на це, — зізнається. Його голос звучить спокійно і якось аж занадто байдуже.

— А зараз? — питаю майже пошепки. 

Затамовую подих, сама не розуміючи, чому це питання так важливо для мене.

Він мовчить, перш ніж відповісти. Його пальці міцніше стискають кермо, а погляд стає трохи задумливим, навіть віддаленим.

— Зараз?.. Хм… Не знаю, — нарешті відповідає. — Я звик до свого життя, і воно мене цілком влаштовує.

Я киваю, але відчуваю дивний холодок у грудях. Його відповідь мала б мене заспокоїти, натомість я відчуваю, як всередині прокидається незрозуміла образа. Можливо, десь у глибині душі я вже встигла уявити щось більше між нами, ніж просто спілкування. 

Відвертаюсь до вікна. Напевно, Анна має рацію: Мирослав занадто небезпечний, занадто непередбачуваний. Він живе за власними правилами, а я можу стати лише епізодом, який він легко забуде, коли я йому набридну…