Розділ 5. Гра не за правилами

Кіра

Двері під’їзду зачиняються за моєю спиною, і я на мить завмираю в темному коридорі. Серце шалено б’ється в грудях, у вухах досі відлунює його голос, а на губах жевріє примарне відчуття тепла після несподіваного поцілунку. 

Роблю глибокий вдих, аби заспокоїтися. Це просто втома, стрес. Просто важкий день. І ця вечеря нічого не значить. Як і моє переживання. Це лишень фізіологія, адреналін, гормони. Нічого більше.

Підіймаюсь сходами і заходжу в квартиру. Зачиняю за собою двері. Завмираю на порозі, заплющуючи очі. Роблю глибокий вдих, щоб заспокоїтися. Бо в голові досі паморочиться і серце гупає.

Я чудово знаю, що причина цього стану — Мирослав. Його голос, його дотик, його теплі губи на моїх губах. Поцілунок, який я дозволила, хоча й мала б одразу його відштовхнути.

Знімаю взуття, верхній одяг і проходжу до кімнати. Але навіть затишна обстановка квартири не допомагає розслабитись. Я досі внутрішньо тремчу і це страшенно дратує.

Підходжу до дзеркала й завмираю, вдивляючись у своє відображення. Очі блищать, щоки горять, а губи палають рожевим і навіть трохи припухли. Торкаюся губ кінчиками пальців. Вони досі пам’ятають дотик чоловічих губ — впевнений, ніжний і водночас владний.

— Чорт забирай, Кіро, і що це було? — кажу я сама собі, і мої слова лунають у тиші квартири голосніше, ніж я очікувала.

Я злюся на себе. Злюся, що дозволила Мирославу цей поцілунок, що не змогла дати відсіч і втримати межу між нами. Я не з тих жінок, які легко підкоряються чоловікам. Я не звикла танути під чужими дотиками чи поглядами. Але сьогодні… Сьогодні щось пішло не так. Моє тіло зрадило мене, і я навіть не спробувала чинити опір. Ніби в той момент моє бажання було сильнішим за розум.

Я могла відштовхнути його. Могла сказати щось різке. Могла просто відвернутися й піти, як планувала. Але я цього не зробила.

В ту мить я завмерла. Дозволила йому поцілувати мене. І що найгірше, що я була не проти.

Ця думка розриває мене зсередини.

Знімаю сережки, кладу їх на туалетний столик і проводжу долонею по обличчю. Мирослав не матиме влади наді мною. Я не така. Я не піддамся на подібні трюки.

Я знала. Я знала, що ця вечеря буде помилкою. Але щоб там Мирослав не починав, в які б ігри він не грав зі мною, я просто так не піддамся.

Підходжу до вікна і дивлюсь у темряву вулиці. Вогні міста зливаються в розмиті плями. Я можу все зупинити. Можу стерти сьогоднішній вечір із пам’яті й не думати більше про цього чоловіка.

Наступного ранку я прокидаюся із дивним відчуттям порожнечі, змішаним із незрозумілим хвилюванням. Майже всю ніч я провела без сну, неспокійно переверталася з боку на бік. Подумки прокручувала деталі вчорашнього вечора, хоча вперто намагалася цього не робити. Навіть гарячий душ і міцна кава не допомогли остаточно розвіяти тугу за контролем, який я втратила разом із поцілунком Мирослава.

Сьогодні я домовилася про зустріч з Анною в нашій улюбленій кав’ярні. Вона завжди була тією людиною, яка швидко приводила мої думки до ладу, і я сподіваюся, що сьогодні вона допоможе мені зрозуміти, що робити далі.

Анна вже чекає на мене за столиком біля вікна, задумливо помішуючи ложечкою у чашці. Вона помічає мене першою, всміхається і махає рукою. Я швидко підходжу до неї і сідаю навпроти. Докладаю зусиль, аби приховати свій справжній стан.

Але Анна знає мене занадто добре, аби я могла щось приховати від її уважних очей. Вона одразу звужує очі і нахиляється трохи вперед. Уважно придивляється до мого обличчя.

— Що з тобою, Кіро? Ти якась дивна, — Анна нахиляє голову набік, вивчаючи мене ще уважніше. — Щось сталося?

Я невпевнено стискаю губи і відводжу погляд, вдаючи, що дуже зацікавлена в меню на столі.

— Нічого особливого, просто… вчора була на вечері з Мирославом, — відповідаю я якомога спокійніше, але голос звучить непереконливо навіть для мене самої.

— І як пройшла твоя вечеря з богом бізнесу? — Анна посміхається хитро, її очі блищать цікавістю, а ложечка в її руці зупиняється.

Я щось невиразно бурчу, уникаючи її проникливого погляду, але вона не має наміру відступати.

— Кіро, не вдавай із себе неприступну фортецю! Я ж бачу, що тебе щось хвилює. Що сталося на тій вечері?

Зітхаю. Розумію, що у мене немає вибору. Анна не здасться, поки я не розповім їй хоча б частину правди. І я здаюсь.

— Він поцілував мене, — кажу я тихо, дивлячись кудись у простір, ніби соромлячись власних слів. — Але це не має значення, правда.

Анна аж підстрибує на місці. Її очі розширюються, а обличчя видовжується від подиву.

— Поцілував?! Серйозно? Мирослав? Тебе?

— Так, але це просто… Просто так сталося. Це нічого не означає! — я поспішаю перебити її, щоб зменшити значення цього моменту. Але вже запізно.

Анна тихо сміється і нахиляється до мене, наче боїться, що хтось сторонній нас почує:

— Ти ж завжди казала, що такі чоловіки тебе абсолютно не цікавлять. Казала, що вони занадто самовпевнені, зверхні й занудні. Що змінилося?

— Нічого не змінилося! Я просто не очікувала, що він саме так завершить наш вечір. Він хоче грати зі мною в якісь дивні ігри, але я не збираюся в них грати. І я не дозволю йому думати, що він може отак легко керувати мною!

Анна примружується й скептично дивиться на мене. 

— Будь обережна, Кіро, — каже вона вже більш серйозно. — Мирослав — не той чоловік, якого можна легко контролювати. І тим паче не той, кого можна просто ігнорувати, коли тобі заманеться. Він точно не відступиться просто так.

Я мовчу. Зітхаю у відповідь. Анна права. Мирослав не той, хто легко здається, і я вже сама зробила перший крок у цій грі, навіть якщо намагаюсь все заперечити.

Зрештою, Анна підводиться й кладе на стіл кілька купюр, розраховуючись за нашу каву.

— Добре, побачимося ввечері в клубі, — каже вона і ще раз уважно дивиться на мене. — І будь обережна, Кіро. Я серйозно.