Розділ 1. Все почалося з…

Дана книга являє собою художній твір. Всі імена, образи, місця і події є плодом авторської уяви або були використані без умислу. Можлива схожість з реальними людьми, як живими, так і померлими, місцями дії або подіями є результатом сугубо випадкового збігу обставин.

Кіра

Я з жахом дивлюся на годинник, що висить на стіні моєї маленької орендованої квартири. Чорт, я запізнююся! Серце починає шалено калатати, коли я розумію, що за десять хвилин маю бути в клубі, а я досі стою в піжамі, з розпатланим волоссям і абсолютно не готова до зміни.

Кидаюся до шафи, витягаю білу блузку і чорну спідницю. Дідько! Забула випрасувати. Та пофіг! Нервово натягую блузку, застібаю ґудзики, пальці не слухаються і ніяк не виходить пропхати їх в петельку. Аааа! Анна мене точно вб'є за чергове запізнення.

— Де ці чортові туфлі?! — бурмочу і нишпорю по підлозі. Зрештою знаходжу їх під стільцем на кухні. Дешеві чорні туфлі на підборах, у яких доведеться провести всю ніч.

Забуваю про макіяж, бо на нього немає часу. Хапаю телефон, сумку і вибігаю з квартири, на ходу застібаючи блискавку на спідниці. Стрімголов спускаюся сходами. Ноги починають боліти ще до того, як я взагалі дісталася роботи.

Вибігаю на вулицю і холодне нічне повітря обпікає щоки. Маршрутка від’їжджає від зупинки, і я кидаюся вперед, махаючи руками.

— Зачекайте! — вигукую з відчаєм у голосі. Водій з легкою посмішкою зупиняється. Заскакую всередину, задихана, спітніла, як марафонець. До щік приливає гаряча хвиля, а по спині стікає крапля поту.

Ще одна така ніч — і я згорю від стресу. Займаю місце біля вікна. Попереду на мене чекає довга ніч. Робота, де я буду весь час на ногах і купа різноманітної й не завжди адекватної публіки.

Коли переступаю поріг клубу, мене миттєво огортає хвиля шуму — гучна музика б'ється об стіни важкими басами, від яких вібрує повітря, змішуючись з дзвоном келихів та хаотичними голосами відвідувачів. Простір наповнений тьмяним, загадковим освітленням, що створює відчуття ніби весь цей світ існує десь поза межами реальності. Розкішні клієнти, чоловіки у дорогих костюмах і жінки в сліпучих сукнях, кружляють по залу, наче герої іншого життя, де немає місця для проблем або тривог.

Темні стіни клубу стискають мене, наче залізні лещата. Кожен крок по підлозі, встеленій темним килимом, віддається легким болем у ступнях — мої туфлі зовсім не пристосовані для такого навантаження. Ноги мені не скажуть дякую після таких тортур. Повітря важке, насичене ароматами парфумів і алкоголю, змішане з нотками солодкого, майже задушливого аромату ванілі.

Швидко переодягаюся в підсобці і беру замовлення. Йду між столами, тримаю піднос з келихами, зберігаючи баланс. У таких моментах я відчуваю себе невидимкою — лише частиною інтер’єру, ще однією деталлю цієї блискучої сцени. І хоча моя роль — приносити напої і зображати ввічливу усмішку, я відчайдушно намагаюся уникати зайвої уваги. Тут завжди потрібно бути напоготові, щоб не стати жертвою чиїхось насмішок чи забаганки.

Минає кілька годин і я починаю відчувати втому. Вдома я була впевнена, що зможу знайти в собі сили відпрацювати цю ніч, але тепер здається, що зміна триватиме вічність.

Я тут не для задоволення — це лишень робота, спосіб оплатити рахунки і мати змогу жити в маленькій орендованій квартирі. Я знаю, що це тимчасово, що колись усе зміниться, і я перестану носити ці незручні туфлі, перестану рахувати кожну купюру. Але поки що я змушена бути тут, у цьому світі, що здається мені чужим і ворожим, у світі, де блиск і розкіш — лише декорації для тих, хто звик грати у владу і потурати своїм бажанням.

Стискаю піднос трохи сильніше і вирушаю до чергового столика. На губах — усмішка, яку я давно навчилася робити легкою і невимушеною. Навіть коли хочеться просто закрити очі і зникнути з цього шумного, задушливого клубу.

Поспішаю крізь натовп і вже за крок від столика відчуваю, як мене хтось різко штовхає в плече. З жахом помічаю, як один із келихів з яскраво-червоним коктейлем зривається з підноса і падає просто на чоловіка, який стоїть до мене спиною. Напій ллється на його бездоганно білу сорочку, залишаючи вогнище яскравої плями, яка повільно розтікається по тканині.

Він різко обертається, і я стикаюся з його поглядом – холодним, мов крига, таким, від якого на мить перехоплює подих. Високий, з бездоганно укладеним темним волоссям, з різкими і водночас благородними рисами обличчя. У ньому є щось відразливо привабливе — та сила, яка одночасно лякає і викликає бажання.

— Ти що, сліпа? — його голос звучить напружено і дратівливо.

— Мене хтось штовхнув, — відповідаю я, не відводячи погляду. В мені вибухає злість, і я навіть не намагаюся приховати цього в голосі. — Це не моя вина.

Він піднімає одну брову, насмішкувато дивлячись на мене.

— Думаєш, мене цікавлять твої виправдання? Ти тільки що зіпсувала мій вечір.

Я різко вдихаю, щоб заспокоїтися.

— Гаразд, дозвольте принести вам новий напій, щоб хоч якось компенсувати ситуацію.

На його губах з’являється посмішка, яка здається холоднішою за крижаний коктейль в сорокоградусний мороз.

— А якщо я хочу, щоб ти компенсувала свою провину іншим способом?

Його слова обпалюють мене, наче ляпас. Що ти сказав, гівнюк?! Гнів миттю закипає в грудях, але стримую його. Спокійно, Кіро. Тобі не потрібен конфлікт…

— Боюся, що в меню я не передбачена, — відповідаю таким же холодним тоном.

На мить у його очах пробігає тінь чогось схожого на зацікавленість, але потім він змінює вираз на байдужий.

— Ти не боїшся мене?

Кидаю на нього здивований погляд, навіть не розуміючи, чого я маю його боятися.

— Чому я повинна вас боятися? Ви просто чоловік у зіпсованій сорочці.

Він нахиляється ближче, і я відчуваю аромат його парфумів – дорогих, важких, таких, що залишають відчуття сили.