Розділ 16. Дракон

Спостерігати за тим, як згасає метушня розслідування, виявилося неочікувано сумно. Кров ще вирувала у венах, серце досі завмирало від суміші захоплення й страху, а збентежений розум хотів продовжити гонитву крізь ніч разом із Кілліаном. Я прагнула небезпеки й близькості, хотіла віддатися мисливському азарту, і байдуже, чого він вимагав: гри з власним життям чи поцілунків. Я почувалася такою живою та вільною, такою цілеспрямованою, напруженою та вірною власним інстинктам!

Правильною.

Собою справжньою.

Але свято непослуху скінчилося, і реальність не засоромилася дати мені протверезного ляпаса. 

Нас з Кілліаном оглянули, підлікували, розпитали й відвезли геть. Джесіка потиснула мені руку й подякувала за співпрацю, але наполегливо порадила повертатися додому і відпочивати.  Відділ безпеки працював, як ретельно налаштований механізм, Кілліан був його частиною, а жадібна до гострих відчуттів феалін — ні. Час, відведений на зухвалі перегони й безкарні спроби привласнити увагу кронпринца, скінчився.

Я не стала сперечатися, бо ж розуміла, що взагалі-то вона права.

Кілліан, схоже, потрапив у полон тих самих усвідомлень, що і я. Можливо, він, затиснутий титулами й обов’язками, і прагнув піти на поводі бунтівних бажань, але так само як і я, мусив стримуватися. Одна справа — безневинний флірт на тлі небезпеки, і геть інша — прилюдні прояви симпатії спадкоємця трону до дівчини з зубожілого роду.

Між нами не могло і не мало бути нічого спільного. І все ж, він наполіг на тому, аби відвезти мене до палацу у своєму екіпажі.

— Бурхливий видався дебют, — я вичавила з себе усмішку. 

— Нетиповий, це вже точно.

— Дякую… за все, — я простягнула йому руку, востаннє насолоджуючись тим вогнем, що відчувався в кожному його доторку.

— Ти не мусиш їхати. 

— Мушу, і ти це знаєш, — я дозволила собі прямий погляд просто йому в очі, і негайно про це пошкодувала: надто багато відбивалося в тих очах. — Батько в кепському стані, а вдома йому буде легше.

— То відвези його і повертайся.

Тон, яким це було сказано, змусив мене затремтіти: не наказ, кляте прохання. Але що воно змінить? Який у цьому сенс?! Навесні до палацу мала б їхати справжня Мередіт, і я не планувала брати на себе відповідальність ще й за її візит. 

— Можливо, весною? — видихнула, подумки клянучи себе за безславно програну зі здоровим сенсом битву. — Мене ще чекають справи в архіві, якщо ти, звісно не шуткував.

— Жодних жартів.

В мене холод по спині пробіг.

— Кілліане, я не знаю, що знайду в тих архівах, і чи не порушать мої дослідження законів.

— Що ж, доведеться дати тобі імперську амністію на це порушення. — Його погляд затримався на моїх губах набагато довше пристойного. — Я буду чекати зустрічі.

Наступного дня карета помчала нас із батьком геть зі столиці. Ми напружено мовчали, він — дивився у вікно, я — відчайдушно розмірковувала, чи не плюнути на все і дійсно не повернутися разом в Мередіт наступної весни. 

Ні. Не можна. Ох, Ембер, ти мала б давно усвідомити, що життя і казки — різні речі.

На черговій зупинці я вистрибнула з карети й заповзялася ходити навколо будиночку поштової станції, розминаючи ноги. Мені було так кепсько, так самотньо! Груди стискалися від туги — і я нічого, геть нічого не могла з собою вдіяти.

«Ну годі вже! — раптом прогуло в моїй голові. — З огляду на те, з якою легкістю ти відібрала його найбільший скарб, він тебе надовго запам’ятає. І, гадаю, це не остання ваша зустріч!»