Розділ 15.2

Вони відсторонилися майже одночасно, важко дихаючи, мов після довгого бігу.

— Тір’Ноар мене проковтни, — хрипко промовила Мередіт, отетеріло спостерігаючи, як їх огортають світні ліани, вкриті мерехтливим листям. 

Кілліан простежив за вогниками, торкнувся одного пальцем:

— Як же красиво! 

— Угу. Тільки я геть не знаю, що це.

— Та і байдуже.

Дивні ліани згасали так само швидко, як і з’явилися, всотуючись у стіни будинків та шви бруківки. Мередіт кліпнула, наче прокидаючись, обсмикнула рукави, відсунулася, не зронивши більше ні слова про поцілунок. Кілліан підхопився на ноги, простягнув дівчині руку, допомагаючи підвестися. 

— Мередіт… 

— Ні, — захоплення на її обличчі поступилося сумній посмішці. — Це лише вплив магії, а не наше рішення. І не варто це обговорювати.

Кілліан був геть не впевнений, що дійсно не варто, та перш ніж він встиг заперечити, у провулку почулися кроки.

— Щоб мене щури зжерли: спіймали! — гарикнула Джесіка ще здаля. — Треба негайно повертатися до відділку. Ви двоє — кляті безумці, але це спрацювало!

Слідом за Джесікою бігли спеціалісти з магічної фіксації, на перехресті розгортався загін міської варти, двоє оперативників виринули з-за протилежного рогу, повторюючи маршрут утікача в зворотному напрямку. Кілліан ледь втримався, аби не скривитися занадто явно: тепер точно ні поговорити, ні навіть обміркувати поцілунок не вдасться.

А шкода.

Неймовірно шкода.