Розділ 14. Обідня пора

Заспокоїтися після розмови з батьком я так і не змогла. Дорогою до палацу все крутила його слова в голові, вигадуючи слушніші питання й стриманіші відповіді. Не треба було його дратувати, не треба було діяти так прямолінійно! Та й самій не варто піддаватися емоціям. Це для мене мама — незрозуміла примарна тінь і дитяча мрія, що манить і відштовхує одночасно, а для батька вона — жива істота з плоті й крові, що принизила й поранила. Хай там що, ми ніколи не сприйматимемо її однаково, і жоден не зможе бути до неї об’єктивним.

Тож коли візник повернув мене у палац, я навіть зраділа, що можу перемкнути увагу на щось відсторонене і формальне, як от короткі світські розмови зі спраглими до свіжих пліток сусідками чи написання звіту для Кілліана.

Доскіпливий принц не забув ні про обіцяний супровід, ні про подарунок з салону фессі Гроссметерн. Я мовчки передала людям у формі служби безпеки запечатані воском аркуші саме тоді, коли імператорський камердинер з незворушним виглядом вручив мені яскраві пакунки. Всередині виявилися розкішні бальні пантофлі та ще одні вишиті черевички для прогулянок навесні. Мої пальці ковзнули квітчастою вишивкою, вартою назватися витвором мистецтва. Я не збиралася думати про Кілліана краще, ніж це було б доречно, проте клятий нащадок драконів, вочевидь, поставив собі за мету викликати в мене схвальну усмішку.

І досяг свого, зараза безлуска. 

Вже лежачі під ковдрою я на мить дозволила собі уявити дещо абсолютно шалене. Принца, якого випадкова зустріч з вухастою нахабою змусила переглянути ставлення до всього феалінського роду, та єхидну феалін, що нарешті відчула до спадкоємця трону справжню повагу та довіру. Нехай лише як до особистості, а не носія титулу, але все ж. За добу я поїду додому, але, мабуть, колись у майбутньому щиро радітиму його сходженню на трон. І навіть підніму келих на його честь, згадуючи, як турботливо він торкався мого пораненого пальця, як цілував мою руку. 

Наступний день почався з клопотів та зборів. Неформальний обід з кронпринцом — друга обов’язкова подія свята наречення, після якої левова частина дебютанток отримувала можливість повернутися до звичайного життя. Дехто сподівався на запрошення «погостювати» довше, та я розуміла, що перебування при дворі — лише формальність. Ні Кілліан, ні його батьки не шукатимуть майбутню кронпринцесу та імператрицю на танцях та вечірках.

Що, втім, не завадило іншим дебютанткам кидати на мене недобрі погляди, лише я перетнула поріг парадної їдальні.

Жодних довгих офіційних столів та іменних карток у центрах порцелянових тарілок. Окрім дебютанток — десятки молодих аристократів. Нас демонстративно залишили без нагляду старшого покоління, дозволивши обирати як партнерів, так і теми для розмов. Не обід, а поле змагань, перевірка нашого вміння тримати себе в межах за будь-яких умов.

Гості чемно прогулювалися невеликими групами між колоподібних столиків. Я встигла привітатися з Флорою та обмінятися кількома реверансами, коли зрозуміла, що мене старанно оминають. Врешті примостилася в ніші в компанії незнайомки й спробувала завести розмову. Невдовзі до нас долинув приглушений сміх — «Взуття, уявляєте? Наче жебрачці», — дівчина спалахнула, перепросила й пішла.

Я промовчала. І навіть зраділа, коли до зали нарешті прийшов Кілліан і, не помітивши мене, запросив за свій стіл Флорімель та декількох не менш титулованих дам.