Розділ 14. Обідня пора

Заспокоїтися після розмови з батьком я так і не змогла. Дорогою до палацу все крутила його слова в голові, вигадуючи слушніші питання й стриманіші відповіді. Не треба було його дратувати, не треба було діяти так прямолінійно! Та й самій не варто піддаватися емоціям. Це для мене мама — незрозуміла примарна тінь і дитяча мрія, що манить і відштовхує одночасно, а для батька вона — жива істота з плоті й крові, що принизила й поранила. Хай там що, ми ніколи не сприйматимемо її однаково, і жоден не зможе бути до неї об’єктивним.

Тож коли візник повернув мене у палац, я навіть зраділа, що можу перемкнути увагу на щось відсторонене і формальне, як от короткі світські розмови зі спраглими до свіжих пліток сусідками чи написання звіту для Кілліана.

Доскіпливий принц не забув ні про обіцяний супровід, ні про подарунок з салону фессі Гроссметерн. Я мовчки передала людям у формі служби безпеки запечатані воском аркуші саме тоді, коли імператорський камердинер з незворушним виглядом вручив мені яскраві пакунки. Всередині виявилися розкішні бальні пантофлі та ще одні вишиті черевички для прогулянок навесні. Мої пальці ковзнули квітчастою вишивкою, вартою назватися витвором мистецтва. Я не збиралася думати про Кілліана краще, ніж це було б доречно, проте клятий нащадок драконів, вочевидь, поставив собі за мету викликати в мене схвальну усмішку.

І досяг свого, зараза безлуска. 

Вже лежачи під ковдрою я на мить дозволила собі уявити дещо абсолютно шалене. Принца, якого випадкова зустріч з вухастою нахабою змусила переглянути ставлення до всього феалінського роду, та єхидну феалін, що нарешті відчула до спадкоємця трону справжню повагу та довіру. Нехай лише як до особистості, а не носія титулу, але все ж. За добу я поїду додому, але, мабуть, колись у майбутньому щиро радітиму його сходженню на трон. І навіть підніму келих на його честь, згадуючи, як турботливо він торкався мого пораненого пальця, як цілував мою руку. 

Наступний день почався з клопотів та зборів. Неформальний обід з кронпринцом — друга обов’язкова подія свята наречення, після якої левова частина дебютанток отримувала можливість повернутися до звичайного життя. Дехто сподівався на запрошення «погостювати» довше, та я розуміла, що перебування при дворі — лише формальність. Ні Кілліан, ні його батьки не шукатимуть майбутню кронпринцесу та імператрицю на танцях та вечірках.

Що, втім, не завадило іншим дебютанткам кидати на мене недобрі погляди, лише я перетнула поріг парадної їдальні.

Жодних довгих офіційних столів та іменних карток у центрах порцелянових тарілок. Окрім дебютанток — десятки молодих аристократів. Нас демонстративно залишили без нагляду старшого покоління, дозволивши обирати як партнерів, так і теми для розмов. Не обід, а поле змагань, перевірка нашого вміння тримати себе в межах за будь-яких умов.

Гості чемно прогулювалися невеликими групами між колоподібних столиків. Я встигла привітатися з Флорою та обмінятися кількома реверансами, коли зрозуміла, що мене старанно оминають. Врешті примостилася в ніші в компанії незнайомки й спробувала завести розмову. Невдовзі до нас долинув приглушений сміх — «Взуття, уявляєте? Наче жебрачці», — дівчина спалахнула, перепросила й пішла.

Я промовчала. І навіть зраділа, коли до зали нарешті прийшов Кілліан і, не помітивши мене, запросив за свій стіл Флорімель та декількох не менш титулованих дам.

Ніби за змахом палички невидимого диригента, гості одразу ж рушили до своїх столиків. З картками чи ні, але це суспільство жило за певними закономірностями, тож мені й ще декільком невдахам дісталися стільці у найвіддаленішому кутку. 

— Знову там, де тобі й місце.

Еліот Фінн пройшов повз, і контури лусок в його очах за денного світла стали ще чіткішими. Я лише пхекнула і сіла спиною до центру зали. В пам’яті майнув образ володаря пагорбів, серце стиснув спогад про дім, а на пальцях запульсувало тепло поцілунку Кілліана. О так, я не була на своєму місці, але той дурень навіть не уявляв, наскільки. 

Коли за годину лакеї рознесли прохолоджувальні напої, позначаючи кінець офіційної частини, я не одразу зрозуміла, чого це розмови за моїм столом різко урвалися, а погляди присутніх вперлися в точку просто над моєю головою. Отямилася лише, коли всі дружно підвелися й схилилися в поклонах.

Я підхопилася і ледь не ткнулася носом в недбало розстібнутий мундир. Кілліан тримав в руках келих, розслаблено всміхався і мав знуджено-лінивий вигляд. Однак очі, ох мені ці пекучі очі!

— Перепрошую, що потурбував. Будь ласка, продовжуйте, — Кілліан злегка вклонився всім присутнім. — Фессі Мередіт, сподіваюся, ви вже закінчили? Ходімо. 

Це прозвучало так буденно, так захопливо просто! Він запропонував мені руку, і я не стала відмовлятися. Нехай це було театральністю, нехай ми обидва грали в якійсь дивній виставі з суцільних недомовок, та я не відчувала докорів сумління.

Одна коротесенька доба — і все закінчиться. 

Я не збиралася її марнувати.

Вдвох ми вийшли з зали, залишаючи по собі шлейф перешіптувань та вражених поглядів. Кілліан зайшов до крихітного атріуму, перекритого склом і вщент затопленого золотим сонячним сяйвом. Я гадала, що зараз він зронить гострий дотеп про обід, я віджартуюся, потім зроблю комплімент його вмінню вдавати розпещеного дурника. Натомість Кілліан відставив келих і заклав руки за спину.

— Я прочитав звіт. І перевірив всі твої здогадки. А ще поставив на вуха аналітичний та оперативний відділки з вимогою перевірити одну теорію — і вони її підтвердили. Ми можемо спробувати спіймати злочинця, спираючись на ті факти, від яких досі сахалися. 

— Це ж чудово! Більше ніяких викрадань, та й вже зниклих, може, знайдуть живими.