Розділ 12. Сімейні таємниці

— Друг, кажеш? — поцікавився тато значно веселіше. — У нього гарні манери.

Я гмикнула, міцно закрила двері, й опустилася на край татового ліжка.

— Ти й не уявляєш наскільки.

— Радий за тебе. Чесно зізнатися, дуже сподівався, що на балу хтось та й оцінить твій гострий розум та красу, але не сподівався, що все станеться так швидко. 

— Що? О, ні-ні. Ми потоваришували випадково, і він люб’язно допоміг мені дістатися готелю.

Батько безпомилково опустив погляд на моє взуття, мазнув очима по муфті та рукавичкам, що лежали на покривалі. Усміхнувся, ковтнув з келиха:

— Молоді вродливі чоловіки не товаришують з гарненькими дівчатами, навіть випадково. Але будь обережна, Бурштинко, дай йому час закохатися по-справжньому, тоді твоє походження та ім’я втратять значення.

— Тату! — я потерла перенісся, розмова явно пішла не за планом. — Власне, я тут у справі. Знаю, ти не любиш згадувати минуле, проте ми обидва вже дорослі, а мені вкрай потрібні відповіді. — Я ковтнула клубок в горлі: — Про маму.

— Що? 

Його обличчя затьмарилося, і я поквапилася уточнити, поки він не обірвав розмову, як робив це раніше.

— Ти завжди повторював, що вона проміняла нас на танці-під-пагорбами*, і я намагалася не ятрити стару рану, бо бачила, як тобі боліло. Але зараз… Що сталося між вами насправді?

* проміняти щось на танці-під-пагорбами — сталий вираз у феалінській культурі, що означає «поводитися легковажно», «знецінити й кинути».

Тато насупив брови, різко допив вміст келиха і з грюкотом поставив його на стіл.

— Те й сталося: вона кинула мене. Вижбурнула зі свого життя, як непотріб. А за шість років вижбурнула й тебе, залишивши на згадку записку, де крім імені та дати народження не було ні рядочка!

— Так, це я знаю, — я намагалася говорити якомога м’якше. — Однак ти ніколи не заглиблювався в деталі, а я геть нічого про неї не пам’ятаю. 

Голос здригнувся, горло перехопило. Багато дітей мають розпливчасті, але справжні спогади про дитинство: пустощі, нічні жахи, улюблені ласощі. Та моя пам’ять не зберегла рис материного обличчя, смаку її страв, голосу, що наспівував колискову. Я не знала, як виглядала моя дитяча кімната, які книги ми читали перед сном… До того, як потрапила в маєток Фреахів.

— Може тому, що вона залишила тебе під зливою вночі на порозі маєтку? — озвався тато з непритаманною йому різкістю. — Кинула, наче щеня. Коли слуги знайшли тебе, ти була геть мокра й замерзла мало не на смерть, не дивно, що ти все забула.

Його пальці вчепилися в підлокітники так, що кісточки побіліли, та і я стиснула покривало аж до болю у суглобах.

— Але чому? 

— Не знаю!

— Ви посварилися? Чи то був випадковий зв’язок? Діти з’являються й від однієї невдалої ночі.

Батько випростався в кріслі й зміряв мене таким поглядом, що в мене язик до рота прилип.  

— Ми з нею схожі? — підступилася по-іншому. — Якою вона була? 

— Безсердечною, — його губи затремтіли, зморшки навколо очей і на лобі поглибилися.

— Але ти кохав її, правда ж? — уточнила, дивлячись впритул.

Батько звівся на ноги: брови насуплені, губи стиснуті, очі метають блискавки. Мій милий та завжди тихий тато буквально пашів люттю.

— Я вчинив дурість, довіривши їй своє серце, — його били дрижаки. — Вона марила старою магією, піснями та забороненими мовами, а я марив нею. Домігся дозволу на шлюб, сповістив все місто. Вона виглядала такою щасливою! Ми разом рахували дні до весілля. За тиждень до визначеної дати вона сказала, що чекає на дитя. В мене ледь крила від щастя не з’явилися! А на ранок вона просто зникла, залишивши листа з наказом забути про все.

Я відчула, що щокою біжить сльоза, а батько продовжив:

— Люди казали, що бачили її дорогою до старих пагорбів — і я шукав майже два тижні, перевіривши кожну долину, кожне село та трактир. Обіцяв нагороду за будь-які відомості — намарно. Це розбило мене: я втратив не лише кохану, а й сім’ю. І не міг оговтатися чотири роки.

— А потім зустрів Гайсін, — це ім’я стало для батька відлунням ще однієї втрати:  матір Мередіт не пережила пологів.

— Вона зцілила моє серце і подарувала надію, — гірко кивнув батько. — За рік доля повернула мені тебе. Ти й твоя сестра — єдині скарби мого життя, Ембер. Але я заплатив за вас дуже високу ціну.

Я кивнула, ховаючи очі й намагаючись осягнути факти, а не емоції, бо одна обмовка батька змусила мене напружитися.

— Скажи, ти не думав, що щось або хтось змусив маму вчинити саме так?

— Ні, вона завжди була сама собі господаркою. Аж занадто. 

— А якими саме піснями та мовами вона марила?

— Чому питаєш? — він виринув з моря власного болю й примружився, відчувши підступ у моїх словах.

— Та так… — розповісти про слідство, не порушивши присяги, я не могла. — Подумалося, може, поки ми в столиці, треба пошукати згадки про них.