Розділ 11.1

***

— Ще раз дякую за допомогу.

Пара від дихання закрутилася на морозі вигадливими хмарками. Я зіскочила на бруківку, спершись на руку Кілліана — надійну, як сталевий механізм, але теплу навіть на морозі. Кронпринц спостерігав за мною з мовчазною задумливістю, не поспішаючи розтискати пальці. 

— Мабуть, тобі вже час? — долаючи неабиякий внутрішній супротив, я змусила себе вивільнитися. 

— Мабуть, — не став сперечатися він.

— Тоді, до побачення?

— Побачення? — в його очах промайнула іскра. — Гарна ідея, фессі Мередіт. 

Стримати усмішку не вдалося: здається, я почала розуміти і його манеру спілкування, і те, як вона впливала на навколишніх. 

— Звісно. На завтрашньому урочистому обіді для дебютанток. 

— Ах, зовсім забув, — він трохи скривився, повертаючись в реальність. Озирнувся до триповерхової будівлі готелю, не надто охайної навіть у темряві. — Ходімо, — він кинув монету візникові й перший рушив до дверей, з яких лунав гомін і чоловічий сміх.

— Ваша Вис… Кілліане, — я кинулася за принцом, зрозумівши, що він збирається піднятися разом зі мною. — Я впораюсь.

— Не сумніваюся. Але ж не кидати даму в сумнівному місці на самоті.

Ну от. 

А втім, Кілліан мав рацію. Відвідувачі їдальні на першому поверсі обмацали мене масними поглядами, однак, коли принц ненав’язливо обійняв мене за талію, натякаючи, що фессі вже має компанію, втратили до нас інтерес.

Дорогою до названої господарем кімнати я намагалася не нервувати. Головне, щоб батько був тверезий. Фесс Джордан Фреах, не затятий п’яниця і не забіяка, все ж був специфічною людиною. Час від часу меланхолійний характер у поєднанню з декількома ковтками вина перетворювали тата на нестерпного песиміста й правдомовця. Почне скаржитися на життя у присутності принца — сорому не оберешся. Перед поїздкою ми домовлялися уникати хмільного, та плани й реальність — різні речі.

Кілліан постукав, з-за стулки долинуло приглушене:

— Не замкнено!

Двері прочинилися, в обличчя вдарив відчутний запах вина. На мої плечі наче камінь впав. Кілліан ледь помітно скривився.

— Тату, це я!

Я прошмигнула в кімнату повз принца, намагаючись оцінити масштаб проблеми. Погляд наткнувся на дві порожні пляшки й декілька тарілок з залишками наїдок. Ще не катастрофа, але далеко від норми. Фесс Джордан сидів у кріслі з келихом в руці, вдягнутий у сорочку, штани та недбало накинутий на плечі халат. Рудо-сиве волосся лежало акуратними хвилями, маскуючи подовжені вуха і надаючи батькові загадково-поетичного вигляду.

— Доню? — безпросвітний сум в рідних очах миттю змінився подивом, майже шоком, наче він привида побачив. — Що ти тут робиш?!

— Заскочила на хвильку.

Я квапливо метнулася кімнатою, прибираючи розкидані речі: татів щоденник, пару шкарпеток, зім’ятий сюртук. Тілом ринула знайома напруга. Виявляється, за останню добу я геть забула про гнітюче відчуття безпорадності. Нестача грошей, дурнуватий бал і навіть розслідування були дрібничкою на тлі того, що я мусила мовчки спостерігати, як нескінченно дорога мені людина топить себе у пляшці.

— Бурштинко! — батько відставив келих, спритно ухопив мене за руку і рвучко пригорнув, видихнувши з таким полегшенням, що я заклякла. — Це справді ти!

— Я, твоя улюблена Мередіт, — нагадала про всяк на випадок, щоб, боронь боже, він не назвав мене справжнім іменем.

— Але чому? 

— Ну, палац — не в’язниця, — я обережно звільнилася та посунулася, аби тато побачив на порозі Кілліана. — І я не сама. Дозволь представити мого…

От лайно. Я замовкла на півслові, усвідомивши, що геть не маю бажання називати справжнє ім’я чи титул принца. Так само як і не можу дати пристойного пояснення його присутності в цьому забутому богами місці.

— Друга, — люб’язно озвався принц. — Фесс Кілліан, до ваших послуг. 

Батько кліпнув. Вклонився шанобливо, але розгублено:

 — Джордан Фреах з дому Папороті, до ваших. Шкода, не чекав гостей, але, може, чаю? Або чогось міцнішого?

— Власне, мені вже час, — м’яко відмовився Кілліан. — Не хотів заважати. Гарного вечора в сімейному колі, фессе Джордане. Мередіт, можна тебе на два слова?

— Т-так.

Я допомогла батькові повернутися у крісло й підійшла до дверей.

— Вибач за безлад і… все інше, — дивитися в очі Кілліану було невимовно соромно, я вчепилася в тканину плаща, не знаючи куди подіти руки. — Ми домовлялися, що він не питиме до повернення, але… Ох. Ти не мав цього бачити.

— Я розумію. Справді. — Він неочікувано взяв мою руку у свої. Стиснув обережно, але відчутно. І безтямно ковзнув пальцями по шкірі зап’ястка, пускаючи моїм тілом пекучий жар. — І запитаю просто, щоб знати: ти впораєшся? 

— Звісно. Не вперше.

Він кивнув, не поставивши жодного особистого запитання, за що я була невимовно вдячна.

— Тобі справді треба залишатися тут сьогодні?