Розділ 10.1

— Стій. — Я поклала руку, змусивши кронпринца завмерти, і заплющила очі. — І помовч. Я маю зосередитися.

Пісня линула крізь мене, просочувалась, наче тала вода між тріщинами у камені. Я рушила туди, звідки, здавалося, лунали звуки. З кожним кроком ритм ставав все більш розбірливим, а невдовзі до мелодії додалися слова: «Лунне, лунне, міралір — ханд сем-трайо, феалін». Магія всередині мене озвалася радісно і легко, наче споріднену душу зустріла. Мене огорнуло таким незрівнянним почуттям єднання з чимось більшим за мене, чимось по-справжньому давнім, сильним, мудрим і всеохопним, що аж дихання увірвалося.

Під опущеними повіками спалахнули цятки світла. Попри те, що я стояла посеред галасливого міста, уява вперто малювала попереду низку осяяних місяцем пагорбів. Легкі мерехтливі фігури неймовірно прекрасних чоловіків та жінок танцювали біля їхнього узніжжя, взявшись за руки. Їхні шати нагадували павутиння, зіткане зі світла і прикрашене розсипами дорогоцінних каменів, втім, не важчих за ранкову росу. «Круай, круай лоссірін».

Це все було страшенно схоже на якийсь магічний транс. Свідомість розділилася, я наче перебувала одночасно у двох місцях: засніженому, величному і твердому, як скеля, Еренхеймі, та у мінливому, сповненому ароматів квітів та шерехом вітру краю пагорбів. Уява смикнула розум за мотузки, змусивши наблизитися до свята. Тепер я могла розгледіти деталі багатошарового одягу, яким грався вітерець, майстерно вплетені в мережива листя і квіти, крихітні корони з гілок і ягід, що губилися в пасмах розпущеного волосся танцівників. 

Люди? Феалін? Ні, давні феане, зі шкірою оливкового, ніжно-блакитного, світло золотистого кольору, з сяйнистими очима, крізь які дивилася неприборкана сила природи, вели танок під зорями, віддаючи шану місяцеві. Їхні рухи ставали все більш різкими, хаотичними, екстатичними, шкірою котилися спалахи світла — такого саме, яким іноді спалахувала я. Якоїсь миті один з юнаків відділився від загального кола, обернувся до мене, усміхнувся найзвабливішою з можливих усмішок. А потім граційно вклонився та простягнув руку: «Даннел, даннел, ноірі-феалін. Він чекає.»

«Чому я розумію твою мову?» — хотілося крикнути в голос попри весь абсурд ситуації. Однак витиснути з себе бодай слово виявилося надзвичайно важко.

— Хто чекає? — прошепотіла натомість одними губами.

— Ходімо.

Незнайомець дивився просто на мене з глибин моєї ж уяви, і несила опиратися я рушила уперед, аж раптом погляд зачепився за дещо над головами танцівників. Я підвела підборіддя  — чи уявила, як підвела — і ледь не перечепилася. 

На вершині уявного пагорба на тлі повного місяця чорнів силует. Могутній торс, сильні ноги, зріст на дві голови вище будь-якої людини, з плечей звисає плащ, сплетений з лози та листя, в руках — оповитий квітами ціпок, обличчя закрите маскою-черепом, на голові — корона, що скидається на оленячі роги. 

Ні, трясця. Не маска і не корона.

Гвірнор. Давній володар пагорбів, король підземного світу, наймогутніший та найдавніший бог з легенд феане дивився на мене крізь порожні очниці маски, і очі його сяяли зоряним блиском.

— Мередіт!

Хтось смикнув мене за руку — боляче, жорстко. Я хитнулася, втрачаючи рівновагу, розвернулася навколо осі. Замерзлі вщент ноги послизнулися, і я незграбно завалилася на спину. Видіння з тріском лопнуло, втрачаючи обриси. Удар вибив повітря з моїх легень, а вже за мить я усвідомила, що лежу на чомусь суттєво м’якшому за бруківку. І дуже незадоволеному.

— Та що з тобою, в ім’я всіх богів?! — простогнав Кілліан з багнюки під нами. — Спершу ріжеш себе, потім кидаєшся під копита. Якщо так прагнеш вкоротити собі віку, роби це так, аби не підставляти навколишніх, добре?

Останні відгомони музики розтанули, я кліпнула декілька разів, повертаючи контроль над зором і відчуттями. Крекнула, охнула, вилаялася й злізла з принца, що, як виявилося, лежав в мішанині снігу й води на узбіччі під деревами, чітко між тротуаром і мостовою, якою мчалися екіпажі.

Молодець, Ембер, вмієш чемно допомагати. Червона, як стиглий томат, я простягнула руку принцу, допомагаючи підвестися. До честі Кілліана мушу визнати, що він навіть не вилаявся, хоча по обличчю було видно — дуже хотів. Він оглянув перемазаний брудом плащ, заляпані штани й високі чоботи. Зачерпнув з найближчого замету умовно чистого снігу і заповзявся терти ним особливо помітні плями. Я ж, хитаючись, наче п’яна, допленталася до найближчого дерева й притулилася чолом до стовбура, намагаючись усвідомити, що тільки що, трясця, відбулося. Мабуть, з боку наша парочка зараз скидалася на двох п'яничок, але мені було майже все одно.

— Ціла? — похмуро поцікавився Кілліан.

Я кивнула:

— Що сталося? 

— Ну, — він роздосадувано стряхнув з плаща грудки мокрого снігу. — Ти постояла мовчки з заплющеними очима, а потім пробурмотіла щось незрозумілою мовою й кинулася на дорогу. 

— Ох. Дякую, що зупинив.

— До твоїх послуг.

Ми вибралися на тротуар, але музика так і не повернулася, згас і браслет Кілліана, наче магія просто розвіялася. 

— Осяяння стосовно справи будуть? — поцікавився молодик без особливої надії.

Я тоскно зітхнула, розуміючи, що промовчати, не порушивши присягу, не вдасться. І хоча обговорити побачене, звісно, хотілося, але геть не з кронпринцом або принаймні не лише з ним.