Розділ 9. Угода

Він спостерігав, як Мередіт перегортає сторінки, намагаючись збагнути: вона справді нічого не знає чи майстерно прикидається? Надто спокійна там, де мала б нервувати. Надто знервована там, де хвилюватися не було причин. Надто уважна до деталей, але не до наслідків власних слів. Надто швидко оговтується після кожного його маневру.

Надто багато цих «надто».

Дракон нервово бив невидимим, проте добре відчутним хвостом. «Чому вона досі нас боїться? Тільки поглянь, як тремтить. Це ти винен: сперечався, залякував. А ми ж насправді хороші, і вона наша, а-р-р-р!» — гуло в підсвідомості. Зусиллям волі Кілліан примусив нестерпну істоту замовкнути — і це було важко майже так само, як у перші дні після пробудження дракона.

Пальці дівчини застигли над портретом Готтерн, обличчям ковзнула дика суміш полегшення і співчуття, майже провини. Перше Кілліан розумів, адже вночі дівчина з легкістю могла опинитися на місці Лісбет. Співчуття видавалося природним. Але провина? Підозріло.

Звісно, сама Мередіт навряд мала відношення до злочину. Однак давні легенди стверджували, що діти пагорбів можуть відчувати одне одного. Найзухваліші перекази натякали на існування спільного ментального простору, у якому кожен займав визначене місце і знав, що роблять інші. Феалін — або давніми мовами феане чи фейрі — ніколи не спростовували й не підтверджували подібні теорії, а магічний занепад, що завершив «Епоху крил», поклав остаточний край всім пліткам. І все ж Кілліан сподівався, що відгомони таємничої магії ще збереглися. І що йому вдасться використати їх. Звісно, виключно заради гарної справи.

— Хто з них тобі знайомий?

Вона заперечно похитала головою, вдивляючись в імена і портрети.

— А імена і прізвища? Нічого не пригадуєш?

— Прізвища чую вперше. — Кронпринц кинув непомітний погляд на підписаний протокол — той залишився звичайним сірувато-білим без жодних кольорових відтінків. — Але майже всі імена старого походження, дехто б навіть сказав — природного, або навіть феалінського.

— Хіба?

— Розалі — варіація назви троянди. Ясмін — така біла ароматна квітка з тонкими пелюсточками. Тесс — «жнива» або «літо», ну й так далі.

— А чому тоді «майже»?

— Лісбет — суто людське, хоча з огляду на портрет, так і не скажеш. 

— Носійки феалінських імен, викрадені за допомогою феалінської магії, ще й напередодні «балу квітів», — задумливо повторів Кілліан. — Це було б виключно дотепною загадкою, якби за кожним іменем не стояло чиєсь життя. Мені справді потрібна допомога, Мередіт.

— Я навіть не знаю, що дивує мене більше, — кандидатка у примусові помічниці ковзнула безнадійним поглядом по стосу документів, явно оцінюючи час, який потрібен на їхнє вивчення. — Те, що у тебе під рукою не знайшлося жодного експерта по магії вухатих, чи те, що ти не розумієш, наскільки я — нікчемний радник у цьому питанні. — На подив, в її тоні не було ні краплини докору, лише напруга. — Я не дарма наголошувала: ми не вивчаємо власну магію. Не практикуємо і не досліджуємо її. Всі прояви зазвичай спонтанні. Я дійсно не знаю, чим допомогти.

Протокол навіть не блимнув магією, отже, сказане було чистою правдою. Кронпринц бездумно перегорнув декілька сторінок найближчої теки, розчаровано буркнув собі під ніс щось нерозбірливе.

— Чому я тут, Кілліане? — дівчина підвелася, настирно ловлячи його погляд. — Насправді.

— Іноді найбільша проблема досвідчених радників у тому, що вони надто досвідчені й шукають лише те, що має бути, а не те що є насправді, — буркнув він. —  А у тобі кипить виняткова жага до справедливості. І ти кажеш мені в обличчя те, що не посмів би сказати жоден з… — він невизначено махнув рукою, мабуть, маючи на увазі колег та підлеглих, — них. Навіть після виняткової порції хмільного. 

«А ще вона значно симпатичніша за твоїх колег, — додав дракон. — Скажи, скажи їй це негайно! Хочу бачити, як вона бентежиться, в неї на щоці такі милі ямочки з’явля…»

«Стулися.»

Мередіт і так присоромлено опустила очі, але вперто стиснула губи, явно перебуваючи у полоні підозр. Кілліан змусив себе відсунутися, аби не тиснути на неї фізично — вистачить і ваги титулу. Сказав так спокійно й врівноважено, як тільки міг:

— Я маю зрозуміти, як саме зловмисник впливає на жертв. За якими ознаками обирає. Яка в нього може бути мета. Ми проаналізували все — знайомства, звички, інтереси дівчат — жодних збігів, вони навіть не знали одна одну. І все ж між жертвами мусить існувати зв’язок. Якась ознака, що, можливо, відіграє ритуальне чи навіть сакральне значення у ваших обрядах. 

— А якщо злочинець лише маскується під феалін? Це ж логічно: кинути тінь підозри на того, хто й так винен в очах суспільства.

— Виключено, адже на місці останнього нападу зафіксовано магію причарування. Її сліди не підробити, як не передати й саму силу. Чи це все ж можливо?

— Не чула. Але варто запитати старійшин.

Вона коротко шморгнула, торкнулася носа кінчиками пальців, але одразу ж відсмикнула руку, зрозумівши недоречність жесту. Кілліан розпачливо зітхнув й заповзявся крутити в руках олівець.

— Гадаєш, я не намагався? Вони або дійсно нічого не знають, або намагаються перетворити розмову на політичний торг, або занадто обережні, щоб взагалі визнати існування старих знань.