Розділ 8.1

Магія розсипалася тілом десятком гострих голочок, і я засовалася на місці. Навіть якщо Кілліан досі не знає, хто я, навіть якщо я заприсягнусь берегти таємниці якогось там слідства, ім’я сестри на цьому папірці викриє мене. А що далі: заслання, арешт, публічне покарання? Молодець, Ембер, дуже наочна демонстрація тези про те, що феалін зневажають безпідставно.

А втім… Я зиркнула на кронпринца, гарячково шукаючи вихід з очевидно безвихідного становища. Врешті, якщо я — нащадок тих самих феалін, про яких лише лінивий не вигадує казок, мушу знайти, як оминути пастку з іменем.

Нерішуче я вмочила перо у чорнило, вивела на папері перші рядки — вони пульсували тьмяним синім світлом. Кілліан спостерігав, не відводячи погляду й навіть не кліпаючи. Розлити чорнило? Зіпсувати бланк? «Забути» вписати ім’я? О… А це ідея! Якщо, звісно, вдасться розіграти все переконливо.

Я додала в кінці дату і власний підпис, що дублював лише прізвище, а потім відклала перо та взяла з підставки крихітний ніж для заточки олівців. 

— Що ти робиш? — насупив брови кронпринц.

— Ну, ти ж хочеш, аби присяга була міцною? — я безневинно кліпнула очима, не дозволяючи йому зосередити увагу на бланкові. — А що може бути міцнішим за обіцянку, закріплену кров’ю? 

І перш ніж він встиг мене зупинити, я вколола кінчик пальця й притиснула його до підпису. Крихітна червона крапля миттєво увібралася у папір. Я затамувала подих, боячись відвести погляд від сіруватого бланка. Секунда, дві — відбиток спалахнув таким саме синім світлом, як і решта тексту. 

Полегшення прокотилося тілом, в голові аж загуло. О Тайморне*, мені вдалося! Я справді обкрутила імперську магію навколо, кхм, пальця!

— Боги милосердні, з глузду з’їхала? — кронпринц висмикнув папірець, навіть не дивлячись на нього. Відібрав у мене ножа, перехопив мій зап’ясток, витягнув з внутрішньої кишені хустинку й притиснув до рани. — Що за кровожерливі ритуали? — його очі палали чи то гнівом, чи то подивом.

— Хотіла як краще. Ай! — я смикнула руку, коли її вкололо геть незнайоме відчуття чужорідної магії. Пекуча й в’язка, наче краплина рідкого скла, вона огорнула палець. — Тір’Ноар і всі його поріддя, що ти робиш?

— Знезаражую. Цей ніж де тільки не був, не уявляю навіть, яку інфекцію можна знайти на його лезі.

Він відняв хустку, магія розтанула, ранка на пальці повністю зникла. Ух ти! Я обережно потягнула руку на себе, але Кілліан не відпустив. І подивився на мене так, що спекотно стало.

— Д-дякую, — промимрила, намагаючись змусити себе не ковзати поглядом по стиснутих губах, не милуватися жорсткими обрисами вилиць. — Я у порядку. 

— Більше. Так. Не. Роби. — Викарбував він. 

— Це лише…

— Я сказав: не роби. Яке з цих двох слів тобі незнайоме?

Він так і стискав мій зап’ясток: міцно, але водночас лагідно. Настільки, що я уявила себе не бранкою в чужому кабінеті, а бажаною гостею за міцними дверима безпечного дому, там, де хтось сильний та досвідчений з незрозумілих причин дбає про мене. Боги бачать, з того дня, коли тато почав прихилятися до пляшки, я не відчувала нічого подібного.

Удар серця. Другий. З приймальної долинули тихі голоси — і дивне марення розвіялося. Я потупилася.

— Як накажете, Ваша Високосте. То що там стосовно таємниць? 

Хватка на моїй руці послабшала. Кілліан відступив, струснув головою — наче викинув з розуму непотрібні думки. А потім відсунув письмове приладдя й розвернув до мене стос з теками. Зняв верхню, розкрив, поклав на стільницю:

— Розалі Макельс, двадцять два роки. — На першому ж аркуші виявився портрет дуже милої дівчини з довгими локонами. Кронпринц розгорнув другу теку. — Ясмін Норт-Хоббс, двадцять три. — Зі сторінки до нас усміхалася не менш мила фессі зі спокусливо-невинним виразом обличчя. — Тесс Грефенсдоттер. Марго Оукс… 

Принц сипав іменами, викладаючи переді мною нові й нові теки. Страх неминучого викриття остаточно розтанув. Очевидно, що справа принца не мала до мене безпосереднього відношення. І все ж мене охопило дивне передчуття неприємностей. Щось тут відбувалося, і навряд хороше.

На останній теці його драконяча високість ледь помітно здригнувся, вдивився у портрет сам, підняв погляд на мене, але врешті поклав теку до інших. Я опустила погляд і тихо зойкнула: дівчина мала такі саме кучері, як і в мене, схожі риси обличчя, навіть гострі вуха. Неймовірно!

— Лісбет Готтерн, двадцять три. 

— Хто вони? — я не могла змусити себе відірватися від споглядання портрета. 

— Всі вони приблизно одного віку, рівня статків й суспільного положення. І, ймовірно, всіх було викрадено за допомогою феалінської магії зачарування, фессі Мередіт. Причому Лісбет — він ткнув пальцем у портрет, — вчора вночі, неподалік палацу, коли дівчина вирішила вийти на прогулянку.

Ох ти ж!

— Ми б’ємося над цією справою вже не перший місяць, але досі не маємо гідних зачіпок, — продовжив Кілліан. — Боюся, ми випускаємо з поля зору щось нетипове, можливо, щось надто особливе, пов’язане з магією феалін. Щось, що може помітити лише представник вашого народу. Але тільки помітити — недостатньо, треба ще й озвучити це вголос. І, судячи з того, що я знаю про тебе, тобі це до снаги.