Розділ 8. Він знає?

«Він знає, трясця, він все знає! Чи все ж ні?» — панічно билося в моїй голові, поки Кілліан тягнув мене службовими сходами все вище і вище. У просторому холі товклися десятки співробітників та відвідувачів, на вході стояла варта, коридорами снували заклопотані офіцери — чоловіки та жінки, люди й покручі всіх видів. Але головне — кожен вихід з будівлі охоронявся. 

Зустрічні стримано, але ввічливо кивали Кілліану, на мене ж витріщалися, наче на дрібне, кумедне, але трохи огидне звірятко посеред званої вечері: зі щирим здивуванням та зацікавленістю, але відверто збентежено. Вочевидь кронпринц тут був частим гостем, а от вухасті руді селючки траплялися суттєво рідкіше.

Поверх, на який мене відвели, мав окремі двері з масивного різьбленого дуба, оздоблені сріблом, в блиску якого вгадувалася магія. Відчинилися стулки лише особистим відбитком і з тихим клацанням повернулися на місце, варто було лише переступити поріг. Лайно, лайно, лайно! В мене коліна затремтіли й спітніли долоні, адже що б не сталося далі, втекти я б не змогла за жодних обставин.

— Прошу. — Кілліан проминув приймальню, в якій товклися двоє секретарів, і майже заштовхнув мене у кабінет. — Сідай отам, — він вимогливо ткнув на вільний від паперів край столу, де сиротливо стояв один-єдиний стілець. — А я поки приготую, все, що нам буде потрібно.

Що все? Кому саме необхідно? Присягаюся, мені тут нічого не треба, жодного папірця, лише відпустіть мене додому. Незграбно, наче мене параліч схопив, я дочовгала до вказаного стільця, вмостилася на краєчку й квапливо запхала ноги під стіл. Я й так вляпалася по самі кінчики вух, але втрачати останні краплі гідності й викликати жалість виглядом мокрого взуття не збиралася.

Кілліан рушив до шафи за моєю спиною й почав порпатися там. Кронпринц рухався рвучко, не даючи собі клопоту приховати роздратування, я ж здригалася від кожного гучного стуку чи скрипу. 

— Чий це кабінет? — запитала врешті, намагаючись впоратися з хвилюванням.

— Мій.

— Тобто ти працюєш тут?

— У перервах між балами, зваблювань беззахисних дівчат по альтанках та підтриманням тиранічного правління у провінціях — так, за цим саме столом. Тільки з іншого його боку.

Він плюхнув переді мною підставку з закріпленим гербовим бланком, приладдям для письма, олівцями. Поруч поклав кілька підписаних тек. Щоправда, повернув їх корінцями в інший бік від мене, щоб я не змогла ці написи прочитати. А потім вмостився просто на краю стільниці, втупивши в мене гнівний погляд.

— Візьми перо. — Я з зусиллям ковтнула, але наказ виконала. — І пиши текст присяги.

— Якої?

— Стандартної. Про не розголос і зобов'язання казати правду.

— Я… Я не знаю формулювань.

— Своїми словами. Присягаюся казати лише правду й зберігати усе почуте й побачене в таємниці до закінчення слідства. Дата, ім’я, підпис.

— С-слідства? — в мене аж серце обірвалося. — А може, не треба? Я не хотіла приїздити на цей клятий бал — так, це правда. І поводилася необачно, визнаю. Але останнє, що мене цікавить — створення додаткових неприємностей. Мені страшенно прикро, що завдала клопоту, — ось тепер це прозвучало дійсно щиро! — Як і обіцяла, я поїду геть одразу після закінчення офіційної частини.

— А я, як і обіцяв, проконтролюю, щоб так і було, — блиснув очима Кілліан. — А тепер пиши. Це наказ.

— Який сенс? Ніхто не вірить феалін, — пробурмотіла я собі під ніс, так і не торкнувшись пером чорнила. — На загальну думку ми — виняткові брехуни, що з легкістю обійдуть і усну, і письмову присягу.

— А чому, на твою думку, я привів тебе в самісіньке серце служби безпеки? — солодко поцікавився кронпринц, складаючи руки на грудях й з насолодою спостерігаючи за моїм сум’яттям. — Це — зачарований бланк. Хоча б одне слово неправди — і папір змінить колір на червоний. Причому неважливо, буде це неправда, яка вже існує, чи правда, що стане брехнею у майбутньому. Якщо присягу складено хибно чи порушено згодом, я все одно знатиму, кого покарати.