Розділ 7.2

— І до чого тут рід ван Деріан? — Кілліан насмішкувато вигнув брову. — Можливо, слід дякувати не моїй родині, а, скажімо, багатовіковим звичкам феалін псувати навколишнім життя зачаруванням, викраданнями, навіюваннями та зведенню з розуму?

— А може все ж вогняній навалі, яка випалила ледь не вщент ті самі священні пагорби й ліси двісті років тому?

— Що, втім, не завадило вам, нащадку пригніченого роду, заявитися до мого палацу на свято гнобителя.

— А у мене був вибір?!

Ми застигли один навпроти одного розгнівані й роздратовані взаємними звинуваченнями. Кілліан сопів, як дикий вепр перед сутичкою, я стискала кулаки, наче збиралася втлумачити свої аргументи кількома ударами у щелепу коронованої ящірки. Мені б злякатися, не за себе, так за батька і сестру, однак пекуча жага справедливості випалила будь-яку обережність. 

Я. Не. Сказала. Ні. Слова. Неправди.

Імперія жадала наших земель. Підкорила їх. Загарбала і випалила, зламала нашу магію, позбавила історії та пам’яті. А потім просто забула про існування краю пагорбів, таврувавши феалін третьосортними громадянами та зробивши все, аби ми й носа не потикали за свої старі кордони. Нам — милостиво! — дозволили робити те, що ми й робили сторіччями: розводити овець й обробляти власну землю. Формально подарували нові титули замість старих, можливо, лише для того, аби мати підстави ткнути носом у формальну «рівність».   

Красно дякую, звісно. А втім, не пішли б ви до Тір’Ноару, панове?

Та як би я не злилася, мені довелося опустити погляд першій. І навіть схилитися в реверансі.

— Перепрошую, Ваша Високосте, — процідила я крізь зуби, не відчуваючи, однак, і краплі каяття. — Це було неввічливо з мого боку. Мені шкода.

Але обличчя Кілліана закам’яніло, мої вибачення він просто проігнорував.

— Отже, гадаєте, неприязнь до феалін безпідставна? Тоді прошу за мною, фессі.

Він розвернувся на підборах і рішучим кроком рушив ще далі від палацу. Мені не залишилося нічого, ніж кинутися слідом, бо ж дратувати сина імператора ще більше я просто не наважилася.

Кілліан йшов мовчки. Твердо, швидко, по-військовому прямо, геть не даючи собі клопоту пояснити, що відбувається. Та перш ніж я встигла навсправжки перелякатися, що кронпринц вирішив звернути мені шию й заховати тіло в заметах, дерева розступилися. Ми раптово вийшли до невеликої брами у кованому паркані. Вартові при погляді на Кілліана виструнчилися й прочинили стулку, кронпринц кивнув розсіяно й звично, натягнув на голову капюшон і рушив провулком крізь щільну забудову, яка починалася одразу за парканом імператорського саду. Я дріботіла слідом, подумки лаючись на мокрі черевики, власний запальний характер і драконячу зарозумілість.

Тут, на вулицях міста, було суттєво брудніше й тепліше, ніж у парку. Талий сніг чавкав під ногами, перетворюючись на буре місиво, між бруківок сочилася мутна вода, у повітрі висіла дика суміш запахів: від диму, смоли та несвіжих овочів до святкової випічки й хмелю. Дякувати, хоч каналізацією не тхнуло — Еренхейм славився своїми системами збору й відведення нечистот. 

Навколишні будинки здавалися заможними й пристосованими до спокійного розміреного життя. Але лише з другого поверху, адже вздовж вулиць тяглися суцільні крамнички й майстерні. Траплялися й цукерні, і контори суддівських, і модні салони, і поштові крамнички — словом все, аби кам’яне серце столиці перекочувало по венах вулиць життєво необхідний потік містян та їхніх грошей. 

Хвилин за двадцять я зрозуміла, що остаточно замерзла, втратила присутність духа й розуміння напрямку. Моя сукня була значно зручнішою, ніж бальне вбрання, однак вчора я прогулювалася майже порожніми вулицями, а сьогодні проштовхувалася крізь натовп.

— Ваша Високосте, — зробивши неймовірне зусилля й намагаючись уникнути зустрічі з чужими ліктями та колінами, я наздогнала принца. — Ви могли б трохи стишити крок? — прозвучало досить захекано, аби він не подумав, що я прикидаюся.

— Фессе Кілліан, — виправив він мене сухо. — Або просто Кілліан.

— Що? 

— Залиште офіційні титули для палацу. Нема чого волати про мою особистість на все місто. Кому треба, той знає правду, але в мене жодного бажання розкланюватися з кожним зустрічним.

— Фессе ван Деріан? — жалісно пискнула я.

Він зміряв мене незадоволеним поглядом, продовжуючи йти уперед.

— Кидати звинуваченнями сміливості вистачає, а вимовити ім’я — бракує. Який вишуканий подвійний стандарт! Але моє прізвище — те саме, що титул, ви про це не думали?

— Кілліане, — врешті здалася я. — Куди ми йдемо?

— Боїшся?

— Ні.

— Брехуха. 

Він завернув за ріг і вийшов до бокового входу до величної будівлі, що височила над оточенням майже на три додаткові поверхи. Її також оточував кований паркан, щоправда, не такий масивний, як у парку. Я ковзнула поглядом по вартових на проході й здригнулася, адже вони були одягнені у таку саме форму, що й Кілліан вчора перед святом. 

— Де ми?

— У головному управлінні імперської служби безпеки, фессі Мередіт Фреах з дому Папороті, що у провінції Пієтіль. Час перевести наше з вами знайомство на новий рівень. І бажано, під запис у протоколі.

Серце пропустило удар, в животі скрутився болісний вузол. Я хотіла було позадкувати, але пальці Кілліана стиснулись на моєму лікті, а наступної миті дракон силою заштовхнув мене за браму.