Розділ 7. На варті чужих інтересів

Кронпринц дійсно повів мене на прогулянку — палацовим парком. Сніг під ногами скрипів по-святковому радісно, сонце виблискувало на білих пагорбах сотнею вогників, мороз задиркувато кусав за щоки. Кілліан крокував поруч. Близько рівно настільки, щоб збоку здавалося, ніби він захищає мене від пронизливого вітру. Але й рівно настільки далеко, щоб я не могла назвати це невихованістю. Майстер балансу, хай йому грець! 

Як могла непомітно, я роззиралася навколо. Так: ми йдемо не до стайні, не в бік парадних воріт, і навіть не туди, де височіли скляні куполи зимової оранжереї — а шкода! До чобіт повільно просочувався навколишній холод, а його драконяча високість тягнув мене в засніжені хащі, якомога далі від людей та тепла. І мовчав, всупереч власному твердженню про необхідність розмови. Я ж, якщо чесно, не знала, що й думати, лише сподівалася, що невдовзі дерева сховають нас від допитливих очей, які, без сумніву, витріщалися на нас крізь вікна «Крила Квітів». 

— Щось не так? — поцікавився нарешті принц. — Ви постійно озираєтеся навколо, наче чогось шукаєте.

— Когось.

Він запитально підвів брову, і довелося зізнаватися:

— Ви люб’язно натякнули, що за мною тепер стежитиме охорона. Я шукаю вашу й намагаюся усвідомити, наскільки це обтяжливе явище.

— О, повірте, майже непомітне, якщо, звісно, вам нема чого приховувати. А вам є, фессі Мередіт?

Погляд ковзнув по мені зацікавлено, але не те щоб суто грайливо, і вже вкотре я відчула за його словами підозрілу двозначність. Кілліан випробовував мене, провокував, але нащо? Бачать боги, я прекрасно розуміла різницю нашого з ним походження, і геть не прагнула монаршої уваги. Зацікавленість принца лестила, це так, та все, що відбулося за останню добу, було неправильно. Я не потрібна йому, він недосяжний для мене, і все ж ми крокуємо поруч, і цей клятий дракон послідовно намагається позбавити мене контролю над ситуацією. Але в цю гру можна грати вдвох, правда ж?  

— Звісно, у кожної молодої жінки є безліч секретів, Ваша Високосте, — промуркотіла я з виразом обличчя солодкої ідіотки. — Це називається «таємнича загадковість», зазвичай ми використовуємо її для захоплення й утримання уваги потенційних залицяльників. Сподіваюся, ви не плануєте скористатися нагодою, щоб довідатися мої найпотаємніші, найінтимніші секрети?

Він аж сіпнувся. На мить маска незворушності дала тріщину:

— В якому сенсі?

— Ну, — я скромно, але багатозначно опустила очі, — ми з вами тут лише вдвох. Мого або вашого супроводу поруч не видно, доріжка поступово веде у глиб парку, де, впевнена, може знайтися затишна, закрита від холоду й снігу альтанка. Про ваші звички чого лише не пліткують, а я — дебютантка на вашому святі. Тож логічно було б припустити… 

Я не стала закінчувати, помітивши, як роздуваються ніздрі принца. От і добре: тепер нервуємо ми обидва, а отже, і пробовкнутися буде простіше не тільки мені.

— Припустити що? — повторив Кілліан крижаним тоном. — Що я запросив вас на приватну прогулянку в тому самому місці, де… — він затнувся, — де зазвичай відбуваються «дуже близькі знайомства»? Ви такої думки про мене?!

— Боюся, я не знаю, що думати, Ваша Високосте.

Його очі зблиснули недобрим вогником, мені навіть здалося, що зіниці на мить стали вертикальними. Кілліан зробив крок уперед, змусивши мене позадкувати з середини доріжки до засніженої стіни кущів заввишки з людину. Ноги провалилися в сніг майже по щиколотку, але я не помітила укусу холоду, що дістався шкіри. Спина торкнулася гілля, і на мої плечі впала невелика лавина снігу. 

Кронпринц підняв руку й струсив сніг із мого плаща, торкнувшись не лише плечей, але й тканини, що напиналася на грудях. Я аж дихати забула як! А цей зухвалець і не подумав відсторонитися, навпаки, поглянув просто на мене й промовив на пів тону нижче звичайного:

— Припустимо, мої наміри такими й були. Але ви прийняли запрошення без вагань. І не кажіть, що ідея подібної прогулянки була б вам такою вже огидною.

Ні, поклавши руку на серце — ні. Звісно, не до… кхм… розкриття всіх таємниць. Але якщо подумати неупереджено, то після вчорашнього танцю я справді не відчувала страху чи відчуження. Кілліан був молодим, красивим чоловіком, про прогулянку чи поцілунок з яким мріяла половина дебютанток. Однак щось мені підказувало, що нічим хорошим для мене подібна слабкість би не обернулася.

Втім, і надто поганим, мабуть, також.

Магія зрадливо ринула тілом, пробуджуючи до життя старовинні інстинкти та прагнення. Що б я там собі не вигадувала, але кров у моїх жилах мала певні особливості. Взяти хоч батька, хоч Мері — всі представники нашої родини були схильні до певних… порушень загальноприйнятої моралі. Врешті-решт, жодна стара легенда про наш народ не наголошувала на сором’язливості чи обачності. Навпаки: давні феалін вміли не лише причаровувати, а й користатися наслідками цього причарування. Іноді це закінчувалося народженням чарівних покручів, от як я, чи навіть викраданням об’єкта захоплення. Іноді — те й інше разом. Проблема полягала в тому, що на відміну від своїх славнозвісних предків я цю здібність геть не контролювала. «Обережніше, Ембер!» Але як бути обережною, коли на тебе дивляться настільки провокативно?!

— Байдуже, наскільки мені подобаються подібні ідеї, — видихнула я, наступивши на горло власним інстинктам і відчуваючи, як із кожним словом запаморочлива магія втрачає владу над розумом. — Реальність невблаганна: такі, як ви, зазвичай не мають нічого спільного з такими, як я. Навіть альтанок.