Розділ 7. На варті чужих інтересів

Кронпринц дійсно повів мене на прогулянку — палацовим парком. Сніг під ногами скрипів по-святковому радісно, сонце виблискувало на білих пагорбах сотнею вогників, мороз задиркувато кусав за щоки. Кілліан крокував поруч. Близько рівно настільки, щоб з боку здавалося, ніби він захищає мене від пронизливого вітру. Але й рівно настільки далеко, щоб я не могла назвати це невихованістю. Майстер балансу, хай йому грець! 

Як могла непомітно, я роззиралася навколо. Так: ми йдемо не до стайні, не у бік парадних воріт, і навіть не туди, де височили скляні куполи зимової оранжереї — а шкода! До чобіт повільно просочувався навколишній холод, а його драконяча високість тягнув мене у засніжені хащі, якомога далі від людей та тепла. І мовчав, всупереч власному твердженню про необхідність розмови. Я ж, якщо чесно, не знала, що й думати, лише сподівалася, що невдовзі дерева сховають нас від допитливих очей, які, без сумніву, витріщалися на нас крізь вікна «Крила Квітів».  

— Щось не так? — поцікавився нарешті принц. — Ви постійно озираєтеся навколо, наче чогось шукаєте.

— Когось.

Він запитально підвів брову і довелося зізнаватися:

— Ви люб’язно натякнули, що за мною тепер стежитиме охорона. Я шукаю вашу і намагаюся усвідомити, наскільки це обтяжливе явище.

— О, повірте, майже непомітне, якщо, звісно, вам нема чого приховувати. А вам є, фессі Мередіт?

Погляд ковзнув по мені зацікавлено, але не те щоб суто грайливо, і вже вкотре я відчула за його словами підозрілу двозначність. Кілліан випробовував мене, провокував, але нащо? Бачать боги, я прекрасно розуміла різницю нашого з ним походження, і геть не прагнула монаршої уваги. Зацікавленість принца лестила, це так, та все, що відбулося за останню добу, було неправильно. Я не потрібна йому, він недосяжний для мене, і все ж ми крокуємо поруч, і цей клятий дракон послідовно намагається позбавити мене контролю над ситуацією. Але в цю гру можна грати вдвох, правда ж?   

— Звісно, в кожної молодої жінки є безліч секретів, Ваша Високосте, — промуркотіла я з виразом обличчя солодкої ідіотки. — Це називається «таємнича загадковість», зазвичай ми використовуємо її для захоплення й утримання уваги потенційних залицяльників. Сподіваюся, ви не плануєте скористатися нагодою, аби довідатися мої найпотаємніші, найінтимніші секрети?

Він аж сіпнувся. На мить маска незворушності дала тріщину:

— В якому сенсі?

— Ну, — я скромно, але багатозначно опустила очі, — ми з вами тут лише вдвох. Мого або вашого супроводу поруч не видно, доріжка поступово веде у глиб парку, де, впевнена, може знайтися затишна, закрита від холоду і снігу альтанка. Про ваші звички чого лише не пліткують, а я — дебютантка на вашому святі. Тож логічно було б припустити… 

Я не стала закінчувати, помітивши, як роздуваються ніздрі принца. От і добре: тепер нервуємо ми обидва, а отже, і пробовкнутися буде простіше не тільки мені.

— Припустити що? — повторив Кілліан крижаним тоном. — Що я запросив вас на приватну прогулянку у тому самому місці, де… — він затнувся, — де зазвичай відбуваються «дуже близькі знайомства»? Ви такої думки про мене?!

— Боюся, я не знаю, що думати, Ваша Високосте.

Його очі зблиснули недобрим вогником, мені навіть здалося, що зіниці на мить стали вертикальними. Кілліан зробив крок уперед, змусивши мене позадкувати з середини доріжки до засніженої стіни кущів заввишки з людину. Ноги провалилися в сніг майже по щиколотку, але я не помітила укусу холоду, що дістався шкіри. Спина торкнулася гілля, і на мої плечі впала невелика лавина снігу. 

Кронпринц підняв руку й струсив сніг з мого плаща, торкнувшись не лише плечей, але й тканини, що напиналася на грудях. Я аж дихати забула як! А цей зухвалець і не подумав відсторонитися, навпаки, поглянув просто на мене й промовив на півтону нижче звичайного:

— Припустимо, мої наміри такими й були. Але ви прийняли запрошення без вагань. І не кажіть, що ідея подібної прогулянки була б вам такою вже огидною.