Розділ 6.1

— Ну… Так. Хіба це заборонено?  

Він аж зуби зціпив. 

— Вештатися вночі підворіттями у відвертому вбранні та прикрасах. Молодій жінці. Геть самій. Ні, звісно не заборонено. Але навряд розумно. 

Тепер в його тоні відверто бриніла суміш роздратування та гніву, ще й інтонація стала якоюсь дивною, наче голос маскував відлуння далекого грому або, що більш реалістично, гарчання хижака. Я нервово проковтнула клубок у горлі, чи не вперше фізично відчувши, що переді мною не просто симпатичний, нехай і титулований, молодик, а нащадок драконів. Тих, що ще двісті років тому вільно змінювали форму, плювалися вогнем й наводили жах на ворогів.

Тіло охопило знайоме відчуття хвилювання, але, на подив, без поколювання пальців чи зрадницького світіння. Я геть не розуміла причину такої підвищеної допитливості з боку кронпринца, але бажання якось пом’якшити ситуацію стало майже нестерпним.

— У своє виправдання скажу, що зняла кляте пір’я й одягнула капюшон, аби не привертати зайвих поглядів. Та й, якщо чесно, Еренхейм здався мені абсолютно безпечним містом.

— Ви зовсім газет не читаєте? Він не є безпечним, — блиснув очима Кілліан.

— Ви явно не жили на окрайках імперії.

— Це не означає, що мені немає з чим порівняти. — Він смикнув плечем, наче відчув раптовий біль, пальці несвідомо ковзнули до шиї та грудей, де вчора я помітила татуювання. — Більше так не робіть, — відрізав Кілліан. — Якщо потребуватимете супроводу, зверніться до варти, я накажу виділити вам постійний супровід. 

Що? Тепер тихо зойкнули вже з двох напрямків, та й я злегка ошелешено кліпнула: мене охоронятимуть чи беруть під варту? Якщо чесно, прозвучало не надто дружньо, а в грудях ворухнулися неприємні підозри. Я вдивилася в обличчя принца вдвічі уважніше, намагаючись зрозуміти, це ввічлива погроза чи турбота. Та Кілліан вже опанував емоції, розслабив стиснуті пальці та знов натягнув на обличчя беззмістновну маску світського тюхтія. 

— Але якщо вже ви так полюбляєте прогулянки, — простягнув він на півтону гучніше потрібного, так, щоб допитливі вуха розібрали все до останнього слова, — чому б не пройтися разом просто зараз? Ви винні мені розмову, фессі Мередіт. І бачу, ви вже вбрані для холоду. 

Я тихенько застогнала від думки про те, що зараз доведеться чвакати мокрим взуттям по снігу, однак згадувати вголос про це не стала. Щось з Кілліаном було неправильно: і як з аристократом, і як з людиною. Звісно, в драконах та кронпринцах я розбиралася так собі. Може, для них було типово намагатися контролювати кожен рух навколишніх. Може навіть навколишнім зазвичай це подобалося, та я почувалася ніяково, наче раптом опинилася осяяна яскравим світлом під збільшувальним склом чиїхось очікувань. 

В чомусь приємне, але відверто бентежне відчуття. Я натягнула на обличчя ввічливу усмішку:

— Здається, мова йшла про якусь послугу. То про що саме ви хотіли поговорити?