Розділ 4.1

Я остаточно розгубилася. Чим я могла бути корисною йому? Трясця, йому: Його Високості кронпринцу, спадкоємцю престолу драконів, Кілліану Ардену Валефару ван Деріан. Провінціалка, вухата напівкровка найненависнішої раси континенту, без грошей і зав’язків. Спів у вухах став настільки інтенсивним, що перекрив музику оркестру, мені навіть здалося, що я бачу, як долоні починають світитися крізь атласну тканину.

— Якій справі? — перепитала тремтливим голосом.

— Приватній. Ні-ні, нічого непристойного, — додав Кілліан квапливо. — Чи несумісного з… з… Словом, із вашим походженням. Якщо згодні, завтра я пришлю до вас свою людину, і ми поговоримо десь в тиші та спокої.

— Я… 

Музика почала згасати, пари — сповільнюватися, і я зрозуміла, що час на роздуми в мене невеликий. Відмовити? Але чому б, коли ввічливо просять. Якщо, звісно, увага Еліота не була частиною підступного жарту або грою спадкоємців, то Кілліан насправді врятував мене від халепи. Погодитися на щось таємниче в компанії наступника трону? Звучало дивно, проте не занадто. І все ж інтуїція волала чи не гучніше за дивний спів. Ох, не подобається мені це! 

Мелодія остаточно згасла, ми завмерли одне навпроти одного. Принц — вичікувально й зовні розслаблено, я — із шаленим серцебиттям.

— Чому саме я? — запитала єдине, що могло б дати мені максимум інформації в такі стислі строки.

На мить від дозволив масці розслабленої байдужості сповзти з обличчя. Брови насупилися, проявляючи тонку морщинку на лобі, кутики губ опустилися, наче втомилися удавати усмішку.

— Бо ви феалін. І, здається, не без прихованих талантів.

Не «рідкісна дивачка», «цікава особистість» чи хоча б «чарівна кандидатка в тимчасові фаворитки». Це б я пережила, але феалін-із-прихованими-талантами — ох! 

Він знов опанував емоції, галантно взяв мою руку, підніс до губ і легко торкнувся тильного боку долоні.

Мене наче блискавкою прошило. У животі спалахнув справжній вибух, магія безконтрольно ринула тілом. Здавалося, світло в залі змінило колір на більш прохолодний, а його промені відбилися від аксельбантів почесної гвардії десятками зірочок. Опустивши погляд на власні плечі, я ледь не застогнала, бо шкіра починала світитися рівним місячним сяйвом. 

Лайно!

— Згодна! — я абсолютно неввічливо вирвала руку в принца й позадкувала, забувши навіть про реверанс. — Завтра, еге ж?

Тікай, дурепо! Тікай, поки не спалахнула на весь цей клятий палац! Очі Кілліана примружилися, ніби він відчув граничну напругу мого страху. Я задріботіла, не даючи йому зосередитися на чомусь одному:

— Гадаю, ви знаєте, де мене знайти? Зв’язки й все таке, та й крило для гостей не надто велике. Завтра все обов’язково обговорімо. Справи — це важливо. Дякую за вечір.

Я підхопила спідниці, розвернулася й помчалася геть із зали, як дурнувата романтична принцеса з дитячої казочки. Принц — хвала всім богам! — слідом не кинувся, а я не загубила ні туфельку, ні голову. Натомість увірвалася в нещільні ряди гостей, намагаючись рахувати: один — вдих, два — видих.

Клята магія наче збунтувалася, не збираючись стишувати тиск ні в жилах, ні у вухах. Слова пісні, що досі крутилася в підсвідомості нерозбірливим ритмом, стали яснішими, і я почала розбирати окремі рядки: «Круай, круай лоссірін — даннел, даннел, ноірі-феалін».

Ноірі-феалін — це взагалі хто і якою мовою, щоб мене?!

— Мередіт, куди ти? — Флора випурхнула мені назустріч, наче її сюди прокляттям притягнуло. Дівчина схопила мене за руку. — Ну, як пройшло? Вибач, я не дивилася до кінця, мене запросив…

— Завтра! — я вирвалася, почуваючись торішнім шматком перегною. Мила, щира Флора дійсно цікавиться моїми справами, а я… — Маю вийти на свіже повітря! Негайно.

І не чекаючи відповіді, кинулася до передпокою.

Нехай цей бал летить у Тір’Ноар, а мені потрібен теплий плащ, година на самоті та прогулянка засніженими вулицями, бажано, якомога далі від людей та інших створінь! Холод — це добре. Холод стримує магію. Холод не дає згоріти живцем. Якщо в усьому місті я і могла комусь довірити свою таємницю, то лише йому.