Розділ 1.1

Навпроти нас, недбало спершись ліктем о мармурову підставку для квітів, застиг вельми дивний молодий чоловік. У розхристаній сорочці, нижній край якої навіть не було заправлено за пасок, на високих шкіряних чоботах — плями вологи. Замість камзола — чорний мундир почесної палацової варти, тільки чомусь накинутий на плечі, а не застібнутий, як годиться, на всі ґудзики аж до горла. Один рукав вже встиг забруднитися листям та землею, ніби його власник катався по галявині чи нишпорив у вазонах із квітами. Золотисте хвилясте волосся звисало абияк, на привабливому обличчі застигла крива зневажлива посмішка. 

І щось таке хиже, недобре й нелюдське ввижалося в тій посмішці, що навіть я, особа, на яку незнайомець навіть оком не кинув, відчула гостре бажання перепросити за створені незручності й випаруватися звідси.

— А, Пуффі, — кисло скривився «мій» дракон, ніяково закладаючи руки за спину, ніби й не намагався помацати всі вигини мого тіла хвилину тому. Я ж кліпнула: «Пуффі»? Це що, дитяче прізвисько? — Не чув, як ти підкрався. 

— Я не підкрадався, а йшов повз у своїх справах, — незнайомець відсалютував співрозмовнику келихом і зробив великий ковток, — але почув підозріле сопіння й вирішив перевірити, чи не забіг до саду дикий вепр, який міг би зашкодити ніжним леді, гостям самого імператора. 

Я аж повітрям вдавилася: нічого собі зухвалість! Розмовляти так з аристократичним драконом міг собі дозволити або повний бовдур, або хтось дуже впливовий. На впливового мій захисник не скидався аж ніяк: пересічна уніформа, пересічний меч на паску, судячи з молодого віку — не надто висока посада. Отже, таки дурень.

І все ж обличчя дракона пішло червоними плямами.

— Перевірив?

— Ага, — незнайомець п’яно гмикнув, потім перевів на мене погляд темно-сірих очей і раптом підморгнув. — Вепра немає, а зі свинею фессі впоралася б і сама.

Я аж повітрям захлинулася. Ну все: мені кінець. Ці двоє явно знають один одного не перший день, якщо дозволяють собі таке спілкування при свідках. Ба більше, між ними якась давня ворожнеча. Втім рано чи пізно аристократики знайдуть можливість порозумітися, бо ж, як кажуть у народі, рука руку миє. А от я в цьому рівнянні була зайвою змінною чи навіть не вартою уваги константою, яка майже не вплине на кінцевий результат, а тому може бути відкинута.

Незнайомець тим часом відставив келих на підставку, показово потягнувся й нахилив голову, розминаючи затерплі м’язи, наче збирався трохи помахати кулаками. З-за комірця його сорочки показався клаптик татуювання, майстерного, складного й досить об’ємного, щоб охопити не тільки шию, а й частину грудей, а можливо, і плеча. Цікаво-цікаво! Подібні візерунки на шкірі не були розповсюдженим явищем. Столична еліта намагалася підкреслити свою унікальність дорогим одягом і коштовностям, а от чорнилу й голці віддавали перевагу гарнізонні бійці, найманці та досвідчені солдати. Може, цей чоловік — чийсь елітний охоронець чи взагалі не при собі? У принципі, це б пояснило обережне ставлення до нього усієї трійці.

Стоп! Я роззирнулася, з подивом відмітивши, що посіпаки дракона встигли кудись подітися, залишивши нас наодинці. Вирішили уникнути неприємностей? Логічно. Гадаю, мені варто наслідувати їхній приклад. 

Я тихенько оминула виступ альтанки й позадкувала до доріжки. Хай міряються поглядами далі, але вже без мене.

— Хіба ти не маєш бути в залі? — напружено поцікавився дракон, геть забувши про мене.

— Вже йду. Але тільки після тебе, — «Пуффі» вклонився, зробивши запрошувальний жест рукою. 

Повторювати не довелося. Дракон гордовито випростався й рушив геть: ні перепрошень перед дамою, ні найдрібнішого прояву каяття, наче нічого й не трапилося. А втім… Та пішов він! Не дуже-то й хотілося.

Гравій під моїми ногами ледь чутно скрипнув. Капітан — тепер я бачила аксельбанти на його плечі краще — обернувся, але нічого не сказав. Його погляд ковзнув по мені відсторонено й допитливо, не затримуючись ні на обрисах сукні, ні на прикрасах чи модних дрібничках, що вказали б на моє положення в суспільстві. Чоловік не оцінював мою доступність чи жіночу привабливість, а наче шукав особливі відмітки, якими зазвичай супроводжували оголошення «їх розшукує таємна служба». Ну або намагався з’ясувати, чи становлю я безпосередню загрозу комусь на святі. 

Врешті, вочевидь, дійшов висновку, що біди від мене не буде, відвернувся й знову торкнувся келиха. Я ніяково зам’ялася. Що мені робити тепер? Йти геть, завести бесіду, стояти в очікуванні на дозвіл повернутися до власних справ?

— Дякую, фессе, — видихнула нарешті найнейтральніший варіант. — Ви дуже мені допомогли. 

Він лише підняв брову. 

— Ви тут геть ні до чого, мені було приємно трохи познущатися із цього дурня.

— Хто це був?

— А він не назвав свого імені? Ну то й мені не варто.

Капітан допив залишки напою, зітхнув, відсунув спорожнілий посуд від себе. Мені не хотілося здатися неввічливою, проте з бальної зали долинув вимогливий дзвін фанфар — нагадування, що церемонія представлення дебютанток от-от почнеться й всі мають зайняти свої місця. Капітан без сумніву теж почув звук, м’язи на його щелепі напружилися, підкреслюючи чітку лінію підборіддя. Я аж замилувалася: красивий, бережи мене світла Аерінель, он аж шкірою побігло зрадницьке тепло! Небезпечний і привабливий, таких треба уникати, особливо, коли вони… ну… у такому стані.