Розділ 1. Дрібнота

— Так, так, так. І хто це тут у нас? Невже справжня феалін*?

Я вперто рушила вперед і удала, що не помічаю поглядів одразу трьох чоловіків. А погляди були ух які: липкі, з поволокою, настирливі! Про такі кажуть «очима роздягають», хоча, якщо чесно, бальна сукня й так оголювала все, що можна й не можна теж.

Трясця! І нащо тільки привернула до себе увагу? Краще б мовчала та йшла собі далі. Однак причина зупинитися все ж була. Он вона: стоїть і тремтить у куточку альтанки, звідки за всього бажання не втекти. Дівчина здавалася геть переляканою і дивилася на мене, як на останній шанс врятуватися.

— Я був певен, що феалін у пристойне товариство не пускають, — хихотнув молодий чоловік у пурпуровому камзолі.

— Чистокровна? — уточнив другий, чий погляд зупинився на моїх вухах. — А я вважав, що їх усіх давно… ну… цивілізували.

— Асимілювали, Фреде. Процес, коли малі підкорені народи переймають риси домінуючої раси, називається асиміляція, — ліниво й трохи зверхньо виправив друга третій молодик, найогидніший з усіх. Власне, саме він, вдягнутий у невимовно дорогий біло-золотий мундир, затиснув бідолашну дівчину в альтанці й почав нахабно вимагати від неї поцілунок. Його друзі хихотіли, дівчина червоніла й намагалася втекти, а я — дурепа така! — сунулась на допомогу. 

Будь проклята моя м’якосердість!

— Панове, — я зробила реверанс, намагаючись удати із себе повну ідіотку. — Вибачте, що перериваю, але розпорядниця шукає фессі**… — я зробила виразну паузу, сподіваючись, що дівчині вистачить тями підказати своє ім’я.

— Флорімель? — слухняно пискнула та.

— Так-так! Саме вас. Боюся, розпорядниця дуже сердита через вашу відсутність. Вам варто поквапитися, щоб уникнути покарання. Якщо вона прийде сюди, ох скільки буде крику!

Я нахабно проштовхалася між молодиками, схопила Флорімель за руку й витягнула на садову доріжку. На обличчях трійці відбилося розчарування, але заважати нам ніхто не став. Вочевидь, кепський характер Леді-над-квітами, як жартома називали каргу-розпорядницю, був відомий всім придворним.

Дівчина вдячно стиснула мою долоню й, промуркотівши щось на кшталт «побачимося на балу», шуснула в напрямку танцювальної зали. Та варто було мені рушити за нею, як молодик у білому ухопив мене за зап’ясток.

— О ні, моя прекрасна незнайомко! — у його тоні ковзнули глузливі нотки, а погляд застиг десь на рівні мого непристойно низького декольте. — Якщо вже мила Флорімель не складе нам компанії, то може, ви потішите?

— Потішу в якому сенсі, фессе? Вибачте, не знаю вашого імені.

Лівий куточок губ молодика піднявся в пародії на усмішку.

— О, прошу, геть сухі формальності. Всі ці реверанси, ритуали, знайомства — таке гаяння часу! Бачите, я теж не питаю вашого імені.

Його друг у пурпуровому пхекнув:

— Бо воно не має жодного значення. У палаці зараз стільки гожих дебютанток, що запам’ятати ім’я кожної просто нереально.

— Ну, — додав свою порцію отрути третій, — гадаю, феалін серед них знайдеться не так вже й багато, але саме тому ваше ім’я не має значення навіть двічі.

Я спалахнула, готуючи жорстку відповідь, однак змусила себе притримати язика й проковтнути образу. Не зараз, Ембер. Терпи. 

По-перше, який сенс розраховувати на гідну поведінку купки аристократів, якщо вони тільки що ледь не силою виривали поцілунок у дівчини, яка геть не збиралася з кимось цілуватися? По-друге, всі троє поводилися дуже зухвало, як ті, хто звик до безкарності через високі титули й не менш високі статки. Ну й по-третє, у дечому вони мали рацію: феалін у цій імперії не любили практично всі. Наче ми просили нас підкорювати! Наче ми винні в тому, що…

— О, не треба бути таким грубим, — заступився за мене той, що в білому. — Імператор наказав відкрити двері палацу для всіх підданих, отже, наша гостя заслуговує на певну милість. От тільки є проблема, мила фессі: ви зруйнували наші плани на чудовий початок вечора. Леді Флорімель мала необережність програти в суперечці, а заздалегідь обумовленою платою за програш мав стати поцілунок.

— Яке це має відношення до мене? — удавано підняла брову я.

Молодик наблизився й таємниче підморгнув:

— Зізнавайтеся, ніяка розпорядниця її не шукала, правда?

Я спалахнула: от лайно! Незграбна з мене брехуха, якщо він так швидко все розкусив. 

— Я… Могла помилитися, шановний фессе. З нами, провінціалками, таке трапляється.

Молодик чарівно усміхнувся.

— Знаєте, у столиці є неписане правило: хто псує розвагу, мусить влаштувати нову. Тож, гадаю, буде справедливо отримати обіцяний поцілунок від вас. І як штраф за непрохане втручання в чужі справи — у потрійному розмірі.

— Що?! — мене заціпило, коли нахаба обійняв мене за талію, розвернув і притиснув до стінки тієї ж клятої альтанки. Мить — і губи молодика опинилися просто біля моїх, рука ковзнула волоссям, торкаючись злегка загостреного краю вуха. Двоє посіпак радісно свиснули й захихотіли за його спиною, а в мене нутро скрутило.