Епілог

Через п’ять тижнів Лев знову загубив пластину від камери.

Я дізналася про це о 16:43.

— Ні, — сказала я.

— Що «ні»?

— Я не допомагатиму.

Він стояв посеред виставкової зали навпочіпки й дивився під лавку.

— Я ще не просив.

— Проситимеш.

— Дуже висока думка про себе.

— Я знаю тебе.

— Це вже звучить серйозно.

Я переступила через його рюкзак.

Застебнутий.

Тепер завжди застебнутий.

— Де ти бачив її востаннє?

Лев підняв голову.

— Тобто допоможеш?

— Я збираю інформацію.

— Різні речі.

— Абсолютно.

Він усміхнувся й знову поліз під лавку.

Виставку продовжили ще на місяць.

Спочатку через скандал прийшло стільки людей, що в перші вихідні довелося запускати групами. Потім скандал трохи помер, зате з’явилися нормальні відвідувачі.

Історики.

Студенти.

Архітектори.

Жінка років сімдесяти, яка двадцять хвилин пояснювала мені, що її дід навчався в корпусі Б і завжди казав, що «там була якась архітекторка».

Хто саме — дід не уточнив.

Ірина Володимирівна записала її контакти.

Тепер записували все.

На центральному стенді теж дещо змінилося.

Не дуже.

Лише один рядок:

Попереднє дослідження документів дає підстави розглядати Олену Вернигору як одну з учасниць проєктування корпусу Б. Робота з джерелами триває.

Я пропонувала:

МОЖЛИВО, ВИ ВСІ СТО РОКІВ НЕПРАВИЛЬНО ЧИТАЛИ ТАБЛИЧКУ.

Не погодили.

Знову.

— Є!

Лев виліз з-під лавки.

Тримав пластину двома пальцями.

— Вона була під твоєю сумкою.

Я опустила очі.

— Це не моя сумка.

Лев теж нарешті помітив.

Ми мовчали.

Сумка була темно-зелена.

Моя — чорна.

— Відходимо, — сказала я.

— Уже.

Ми одночасно зробили крок назад.

З-за стенда вийшла Ліза.

Побачила нас.

Побачила сумку.

— Що ви зробили?

— Нічого, — сказали ми разом.

Вона примружилася.

— Оце мене й лякає.

— Лізо, це твоя?

— Так.

Лев показав пластину.

— Вона лежала під нею.

— І?

— Інформую.

— Дякую.

Вона забрала сумку.

Перед тим як піти, подивилася на нас обох.

— Ви сьогодні йдете?

— Куди? — запитала я.

— Не знаю. Ви ж тепер постійно кудись ходите.

— Неправда.

— У кіно, — сказав Лев.

Я повернулася.

— Ми не домовлялися про кіно.

— Тепер домовилися.

Ліза засміялася.

— Бувайте, Бонні й Клайд.

— Не називай нас так.

— Пізно.

Вона пішла.

Я повернулася до свого столу. Лев пішов за мною без жодної спроби вдавати, що маршрут випадковий.

Я сіла. Лев сперся стегном об край столу.

За ці п’ять тижнів нічого особливо не змінилося — тобто змінилося майже все.

Він повернувся до університетських зйомок.

Я залишилася на стажуванні.

Наталія Олегівна більше в університеті не працювала. Деталей Ірина Володимирівна не обговорювала, а розслідування щодо альбому ще тривало. Я навчилася не випитувати те, чого мені не мали розповідати.

Студентський канал прожив нашу історію приблизно дев’ять днів, а потім переключився на третьокурсника, який заснув на парі з відкритими очима. Останнім дописом про нас лишилася фотографія, де я тримала Лева за руку біля метро, з підписом: «АЛІБІ ПІДТВЕРДЖЕНО».

Лев поставив реакцію. Я не розмовляла з ним сорок хвилин; він назвав це найспокійнішою частиною наших стосунків.

Він нічого не сказав, тільки зачепив мізинцем мій.

На столі біля мене лежав новий буклет виставки.

На обкладинці — фрагмент фасаду.

Усередині вперше поруч стояли два імені.

Не як встановлені співавтори.

Ще ні.

Просто:

Олена Вернигора. Олександр Ратушний. Матеріали до історії проєкту.

Мені цього поки вистачало.

Я закрила буклет.

Він нахилився й поцілував мене.

Швидко.

Просто тому, що міг.

Я озирнулася.

— Тут люди.

— Я бачу.

— Камери.

— Теж.

— Ірина Володимирівна.

— Найстрашніше.

— Я все чую, — сказала Ірина Володимирівна з сусідньої кімнати.

Лев випростався.

— Добрий вечір.

— Ідіть уже.

Я тихо засміялася.

Ми зібрали речі.

На виході я приклала перепустку.

Зелений сигнал.

Лев пройшов за мною своєю.

Не разом.

Система записала дві окремі події: мою картку, його картку, кілька секунд між ними. Не двох людей — цього вона не вміла. Я вже знала різницю.

Мені чомусь захотілося усміхнутися.

Надворі було прохолодно.

Лев узяв мене за руку.

— Кіно?

— Спочатку їжа.

— Добре.

— І нормальна.

— Що означає нормальна?

— Не сендвіч із автомата.

— Він був із кафе.

— Все одно.

Ми дійшли до переходу.

— Яно.

— Що?

— Є питання.

— Уже боюся.

— Якби тоді не зник альбом…

— Слухаю.

— Ми б узагалі кудись пішли?

Я справді подумала.

Чесно.

— Ти повернувся до архіву за сорок євро.

— Ми вже встановили, що не тільки.

— Сам сказав.

— Я був наляканий.

— Чим?

— Тобою.

— Дуже романтично.

— Дякую.

Світло змінилося на зелене.

Ми не рушили.

Люди обійшли нас.

— Пішли б, — сказала я.

— Точно?

— Ні.

Лев засміявся.

— Прекрасно.

— Ти питав чесно.

— Приймається.

Я потягнула його через дорогу.

— Ходімо.

— Куди?

— Не знаю.

— У тебе немає плану?

— Ні.

— Все серйозніше, ніж я думав.