Розділ 12. Без алібі

Через вісім днів мені повернули доступ.

Нову перепустку видали о 09:14.

Стару заблокували ще того самого вечора.

Я дивилася на пластикову картку в руці.

— Можеш поцілувати, — сказала Ліза.

— Що?

— Перепустку. Ти так на неї дивишся.

Я сховала її в гаманець.

— Я нормально дивлюся.

— Ти три дні говорила, що тобі байдуже.

— Мені й було.

— Звісно.

Ми стояли перед входом до архівного сектору.

На дверях висів новий аркуш:

ВИСТАВКА ВІДКРИЄТЬСЯ СЬОГОДНІ О 16:00

Нижче хтось ручкою дописав:

Цього разу точно?

Ірина Володимирівна перекреслила й написала:

ТАК.

Я сфотографувала.

— Це в канал? — запитала Ліза.

— Ніколи в житті.

— Брешеш.

— Можливо.

Усередині пахло картоном, папером і новою фарбою з виставкової зали.

Альбом Вернигори вже не лежав на столі.

Його взагалі не планували виставляти відкритим.

Після повернення реставраторка оглянула кожен аркуш. Кілька днів його не чіпав ніхто, крім людей, які мали на це право.

Для виставки зробили копії.

Мене це більше не дратувало.

Навпаки.

Я тепер любила копії.

Копії не зникають так драматично.

— Рудик.

Я навіть не повернулася.

— Ти запізнився.

— На дві хвилини.

— На три.

— Дві.

Я звірилася з телефоном.

— Дві.

Лев усміхнувся.

— Запиши дату.

Він ніс камеру.

Іншу.

— Тебе повернули?

— Умовно.

— Що означає «умовно»?

— Сьогодні знімаю відкриття. Один ролик. Потім побачимо.

— Це добре.

— Так.

Він сказав просто.

Але я бачила, як обережно він поклав рюкзак біля стіни.

Застебнутий.

— Параноя? — запитала я.

— Досвід.

— Де пластина?

Він поплескав по кишені.

— На мені.

— Розумний.

— Сім днів без тебе дуже позитивно вплинули.

— Ми бачилися позавчора.

— Не руйнуй легенду.

Ліза стояла поряд і дивилася на нас.

Я повернулася до Лізи.

— Навіть не починай.

Ліза підняла руки.

— Я мовчу.

— Іди звідси.

Вона усміхнулася.

Вона пішла до виставкової зали.

Лев нахилився до мене.

— Вона мене любить.

— Вона любить катастрофи.

— Це майже те саме.

Нову назву стенда погоджували три дні.

Я знала, бо бачила двадцять сім версій.

Врешті залишили:

КОРПУС Б: ДО ІСТОРІЇ ОДНОГО ПРОЄКТУ

Без:

ВИКРАДЕНЕ АВТОРСТВО.

Без:

ЖІНКА, ЯКУ СТЕРЛИ З ІСТОРІЇ.

Без усього, що я запропонувала першого вечора.

Ірина Володимирівна була права.

На стенді висіли копія сорок першої сторінки, фрагмент конкурсного опису і фотографія кальки з двома підписами.

Під ними:

Виявлені документи свідчать про участь Олени Вернигори та Олександра Ратушного в роботі над конкурсним проєктом. Обсяг і характер цієї участі потребують подальшого дослідження.

Я перечитала.

— Дуже сексуальний текст, — сказав Лев за спиною.

— Відійди.

— «Обсяг і характер участі».

— Це наукова обережність.

— Я збуджений.

— Ти хворий.

— Після восьми днів архіву.

Він підняв камеру.

— Не знімай мене.

— Я знімаю стенд.

— Я перед стендом.

— Посунься.

Я посунулася.

— Дякую.

— Будь ласка.

Знімав він хвилин п’ять.

Нормально.

Серйозно.

Навіть не сперечався з Іриною Володимирівною, коли та попросила вдруге зняти загальний план.

Я почала хвилюватися.

— Ти добре?

— Так.

— Точно?

— Рудик, я працюю.

— Незвично.

— Дуже смішно.

До четвертої прийшло людей більше, ніж очікували.

Половина — через виставку.

Половина — через скандал.

Ірина Володимирівна вдавала, що не бачить різниці.

Я теж.

Дарина Ратушна прийшла без сірої папки.

Побачила мене.

Я відразу сказала:

— Я хотіла вибачитися.

— За кав’ярню?

— Так.

— Добре.

Оце й усе.

Я на секунду розгубилася.

— Ви не хочете трохи довше?

— Що?

— Я підготувалася.

Дарина засміялася.

— Тоді вибачайтеся.

— Тепер уже не хочу.

— Ще краще.

Вона подивилася на стенд.

Довго.

— Фундація не заперечуватиме проти подальшого дослідження, — сказала вона. — І проти зміни інформаційної таблички на корпусі, якщо висновки це підтвердять.

— Серйозно?

— Яно, це прізвище моєї родини, а не державна релігія.

— Справедливо.

Вона відійшла.

Лев з’явився біля мене.

— Ти щойно нікого не звинуватила.

— Я росту.

— Пишаюся.

— Не перебільшуй.

— Трохи.

Про Наталію Олегівну говорили всі.

Офіційно — майже ніхто.

Її доступ до проєкту, внутрішніх папок і систем заблокували.

Університет витребував письмові пояснення й проводив свою перевірку.

Що буде з роботою — я не знала.

Що буде в кримінальному провадженні — теж.

І вперше не намагалася дізнатися раніше за людей, які цим займалися.

Майже вперше.

— Яно.

Оксана Сергіївна стояла біля входу.

Не у формі.

Я підійшла.

— Ви на виставку?

— Мимо проходила.

— Брешете.

— Трохи.

Я не втримала сміху.

— Альбом точно цілий?

— Це питання не до мене.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

— Традиція.

Вона подивилася в зал.

— Ви молодець.

Я завмерла.

— За що?