Розділ 11. Те, що було на звороті

Марина Гайдук виявилася стоматологічно красивою.

Не знаю, як це інакше пояснити.

Дуже рівні зуби.

Я подумала про це в момент, коли вона сказала:

— Ми знімали зворотний бік теж.

І відразу перестала думати про зуби.

— Що?

— Під час оцифрування. Лицьова сторона, зворотна, контрольні кадри. Не все входить у користувацький комплект.

У тій самій кімнаті біля архіву, крім Марини з ноутбуком, сиділи я, Лев, Ірина Володимирівна й Оксана Сергіївна.

Було дев’ять двадцять ранку.

На пару о десятій я вже навіть не сподівалася.

Марина відкрила фотографію.

— Оце звичайний кадр звороту сорок першого аркуша.

Сірий папір.

Плями.

Кілька ледве видимих олівцевих ліній.

Нічого сенсаційного.

— А це? — запитав Лев.

— Той самий файл. Просто нормальна робота з тональним діапазоном. Без чарів.

— Дякую, що уточнили, — сказала я.

Марина глянула.

— Після того, що я прочитала про вас у Telegram, вирішила уточнювати все.

Справедливо.

Вона змінила зображення.

Напис став помітнішим.

Не ідеальним.

Не таким, як у кіно, де натискають кнопку ENHANCE і раптом можна прочитати номер автомобіля за три кілометри.

Але прочитати було можна.

Ірина Володимирівна нахилилася до монітора.

Я — теж.

Почерк був той самий, що й на лицьовому боці.

Нерівний олівець.

Частину тексту закривала пляма.

Марина збільшила.

О. Р. креслення знову забрав.

Нижче:

Не віддавати Ратушному оригінал.

Ще нижче:

Копія — конкурсна справа, пакет Б.

Я перечитала.

Лев теж.

— О. Р. і Ратушний — дві різні людини? — запитав він.

Ірина Володимирівна відповіла:

— Або одна й та сама.

— Дивно писати спочатку ініціали, а потім прізвище.

— Саме тому це ще треба досліджувати.

Я відірвалася від екрана.

— Ви навіть зараз не скажете «це він».

— Ні.

— Я вами захоплююся й трохи ненавиджу.

— Нормально.

Марина прокрутила нижче.

Там був ще рядок.

Гірший.

Видно лише половину:

…комісії від 14/V…

Ірина Володимирівна різко випросталася.

— Що?

— Чотирнадцяте травня, — сказала вона.

— І?

Вона вже вставала.

— Конкурсна комісія засідала чотирнадцятого травня двадцять восьмого.

— Звідки ви це пам’ятаєте?

Вона навіть не відповіла.

Вийшла.

Лев повернувся до мене.

— Нарешті зустріла людину з моторошнішою пам’яттю.

— Мені неприємно.

Конкурсна справа зберігалася не у фонді Вернигори.

І не у фонді Ратушного.

В старому університетському діловодстві.

Коробка сорок сім.

Справа двадцять вісім.

До сховища нас, звісно, не пустили.

Ми сиділи в коридорі.

— Я вже ненавиджу коридори, — сказав Лев.

— У тебе пара.

— Уже почалася.

— Іди.

— А в тебе?

— Теж.

— От.

— Це не аргумент.

— Для мене аргумент.

Двері відчинилися.

Ірина Володимирівна вийшла.

Без коробки.

Обличчя в неї було дивне.

— Є?

— Пакета Б немає.

— Взагалі?

— У справі є пакет А і В.

Лев моргнув.

— Тобто…

— Б вилучений.

— Коли?

— Не знаю.

Оксана Сергіївна, яка стояла за нею, вже телефонувала.

Я запитала:

— У журналі має бути?

— Якщо вилучали офіційно.

— А якщо ні?

Ірина Володимирівна просто подивилася.

Добре.

Дурне питання.

— Але є опис, — сказала вона.

— Який?

Вона простягнула нам не документ, а фотографію на своєму телефоні.

Старий машинописний аркуш.

Навпроти Пакет Б:

Ескізний проєкт навчального корпусу. Фасад. Плани. 7 арк. Калька.

Нижче було два прізвища.

Перше:

Вернигора О. М.

Друге:

Ратушний О. П.

Я не відразу зрозуміла.

— Обоє?

— Так.

Лев нахилився.

— Тоді версія з простим «він украв її проєкт» розвалилася.

— Не поспішайте. Спільна робота ще не відповідає на питання авторства.

— Але вони працювали разом.

Моя прекрасна історія про геніальну забуту архітекторку, в якої чоловік украв будинок, померла вдруге.

Цього разу остаточно.

І, на диво, я не засмутилася.

Правда була цікавіша.

— Чому тоді всюди тільки Ратушний?

Ірина Володимирівна опустила телефон.

— Оце вже хороше питання.

Оксана Сергіївна закінчила дзвінок.

— Є електронний журнал видачі цієї справи за останні роки.

— І?

— Три тижні тому її замовляли.

— Хто?

Вона нічого не сказала.

Я глянула на Лева через плече Оксани Сергіївни.

Він уже знав, що буде далі.

— Оксано Сергіївно.

— Не починайте.

— Ви зараз спеціально…

— Так.

Вона пішла до адміністративного корпусу.

Ми залишилися.

Десь хвилини на дві.

Потім Лев сказав:

— Ми ж не підемо за нею.

— Ні.

— Добре.

Ще секунд десять.

— Але в нас пари в тому корпусі, — сказала я.

— У мене справді.

— У мене теж.

Він глянув.

— На якому поверсі?

— Неважливо.

— У тебе взагалі сьогодні заняття в іншому корпусі.

— Ти звідки знаєш?

— Я багатогранний.

— Ти сталкер.

— Дуже образливо після всього, що між нами було.

— Між нами було кримінальне провадження.

— І кава.

Я не пішла за Оксаною Сергіївною.

Справді.

Ми пішли до виходу.