Розділ 10. Людина, яка допомогла

Лев тримав мене за руку до самої платформи.

Я помітила це вже внизу.

Не те щоб до того не відчувала. Просто мозок був зайнятий іншим.

Вона мала опинитися в сумці Яни.

Поїзд грюкнув десь у тунелі.

— Леве.

— Так?

Я опустила очі на наші руки.

Лев простежив за моїм поглядом.

— А.

Відпустив.

— Вибач.

— Ти сьогодні багато вибачаєшся.

— День такий.

Ми постояли.

Я засунула руки в кишені куртки.

Стало гірше.

— Можеш назад.

— Що?

— Нічого.

Він усміхнувся.

— Ні, скажи.

— Не хочу.

— Я почув.

— Тоді навіщо питаєш?

— Хотів насолодитися.

Я штовхнула його плечем.

Поїзд приїхав.

Ми не сіли.

Телефон Лева ще був у мене в руці, коли написала Оксана Сергіївна:

Поверніться до університету. Обоє.

Лев прочитав через моє плече.

— Наше побачення скасовується.

— Це не було побачення.

— От тому й скасовується безболісно.

Цього разу в кабінеті була Галина Сергіївна.

Без температури.

Без вигляду людини, яка щойно встала з ліжка.

Вона сиділа біля вікна в синьому светрі й тримала сумку на колінах.

Я зупинилася в дверях.

Лев майже врізався в мене.

— О.

Галина Сергіївна глянула на нас.

Потім на Оксану Сергіївну.

— Я сама.

— Добре, — сказала та.

Я не зрозуміла.

— Що сама?

Галина Сергіївна поклала телефон на стіл.

Екран був відкритий.

Telegram.

Порожня аватарка.

Той самий чат.

Мій чат.

Я сіла.

Лев залишився стояти.

— Це ви?

— Частина повідомлень — я.

Звісно.

Навіть тут не все просто.

— Яких саме?

— Про сторінку. Про сорок файлів. Про сумку.

— А Софії?

— Ні.

— Про 19:03?

Вона помовчала.

— Так.

Я подивилася на Оксану Сергіївну.

— Ви вже знали?

— Приблизно двадцять хвилин.

— І нічого нам…

— Я вас покликала.

Справедливо.

Ненавиджу справедливі відповіді.

Лев нарешті сів.

— Чому анонімно?

Галина Сергіївна провела пальцем по ручці сумки.

— Бо я зробила кілька речей, за які мене, швидше за все, звільнять.

— Ви вкрали альбом?

— Ні.

Відповіла одразу.

Я їй повірила.

Після Дарини я вже знала, скільки це коштує.

Тому нічого не сказала.

— Що тоді? — запитав Лев.

— Сфотографувала сорок першу сторінку.

— Коли?

— Ще до виставки.

— Навіщо?

— Бо боялася, що вона зникне.

Я відчула, як у кімнаті стало тихіше.

— Чому?

Галина Сергіївна подивилася на Ірину Володимирівну, якої тут не було.

Наче звичка.

— За тиждень до вашої зйомки хтось заходив у цифровий опис альбому й міняв примітку до сорок першого аркуша.

— Яку примітку?

— Про датування і напис унизу.

— Хто?

— Я не знала.

— А зараз?

Оксана Сергіївна втрутилася:

— Це перевіряється.

Я показово промовчала. Це тривало приблизно секунду.

— Ви повідомили Ірину Володимирівну?

— Так. Вона сказала, що треба перевірити журнал змін і не робити висновків.

Цілком у її стилі.

— А ви зробили.

— Так.

Галина Сергіївна усміхнулася.

Втомлено.

— Я старша за тебе, Яно. Це не означає, що розумніша.

Мені вона раптом дуже сподобалася.

— І тому ви сфотографували сторінку?

— Так. На телефон. Не мала права. Знала.

Лев запитав:

— А сорок файлів?

— Про акт я знала від Марини.

— Гайдук?

— Так.

— Ви знайомі?

— Вона три тижні працювала в нас під час оцифрування. Ми пили каву. Це не державна змова.

Лев підняв руки.

— Я нічого.

— Обличчя сказало.

Я пирхнула.

Він глянув на мене.

— Тепер вас двоє.

— Мені вже не подобається ця тенденція.

Галина Сергіївна вперше засміялася.

Ненадовго.

Потім стала серйозною.

— Учора я пішла о 18:39.

— Це ми знаємо, — сказала я.

— Дійшла до двору і згадала, що залишила окуляри.

Лев глянув на її обличчя.

На окуляри.

Вона зняла їх.

— Ці.

— Я нічого не сказав.

— Виразний хлопець.

Я вже починала розуміти, чому вони з Іриною Володимирівною працювали разом.

— До службових дверей із двору було ближче, ніж обходити назад до центрального входу. Я зайшла своєю карткою.

— О 18:46.

— Так.

— Своєю карткою.

— Так.

Оксана Сергіївна нічого не сказала.

Але це пояснювало журнал.

— Чому ви спочатку сказали, що не поверталися?

Галина Сергіївна подивилася на стіл.

— Бо коли зрозуміла, що сталося, злякалася.

— Чого?

— Що мене запитають, що я там бачила.

— І?

Вона підняла очі.

— Твою сумку.

У мене неприємно стиснувся живіт.

— Де?

— У нашій робочій кімнаті. Не в читальному залі. Ти її туди перенесла, коли ми закривали видачу.

Так.

Я пам’ятала.

У читальному залі сумки ми не тримали. Моя стояла в маленькій кімнаті за дверима, де був чайник, два столи й шафки персоналу.

— Вона була відкрита, — сказала Галина Сергіївна.

— Я часто не застібаю.

— Знаю.

— І?

— Зверху лежала картка.

Я перестала дихати.

— Моя?

— Видачі альбому.

— З моїм підписом?

— Так.

Лев нахилився вперед.

— Ви її забрали?

— Так.

— Куди?

— Поклала собі в кишеню.

— А потім?

Галина Сергіївна подивилася на нього.

— Потім почула, як ти повертаєшся з коридору.