Розділ 9. Алібі

— Не відповідайте.

— Ми не відповідаємо.

— І не провокуйте.

— Не провокуємо.

Оксана Сергіївна подивилася спочатку на мене, потім на Лева.

— Чому мені здається, що ви зараз обоє брешете?

— Бо Яна погано бреше людям, яких поважає.

Я повернула голову.

— Серйозно?

— Це вже встановлений факт.

— Леве.

— Все.

Ми сиділи в маленькій переговорній біля кафедри. Софія пішла хвилин десять тому.

Оксана Сергіївна ще раз переглянула повідомлення:

Шукайте того, хто дав йому перше фото.

— Каналом займаються окремо, — сказала вона. — Вас це не стосується.

— Там наші обличчя.

— Знаю.

— Наші прізвища.

— Знаю.

— І…

— Досить.

Я замовкла.

— Вас стосується те, що вам пише невстановлена людина. Цим і займайтеся в одному сенсі: нічого не видаляйте й повідомляйте мені.

— Добре.

Лев кивнув.

Оксана Сергіївна зібрала речі.

Біля дверей зупинилася.

— До речі. Щодо перепусток.

Ми обоє підняли голови.

— Система фіксує ідентифікатор картки, двері й час події. Не сприймайте це як фотографію людини з підписом «це точно вона».

— Тобто чужою карткою міг скористатися хтось інший, — сказала я.

— Я нічого такого вам не сказала.

— Але…

— Я пояснила межі того, що показує запис.

Лев тихо сказав:

— Мені подобається її робота.

— Мені теж, — сказала Оксана Сергіївна. — Особливо коли мені не заважають.

Вона пішла.

Я дочекалася, поки двері за Оксаною Сергіївною зачиняться.

— Ти фліртуєш із поліцією?

— Я виживаю.

— Дивно.

— Поки успішно.

Телефон у мене завібрував.

Ми перестали усміхатися одночасно.

Анонім.

Ви неправильно зрозуміли 19:03.

Лев пересів ближче.

— Скрін.

— Уже.

Наступне повідомлення:

Це була не пастка.

Я прочитала вголос.

Третє прийшло через кілька секунд.

Це було алібі.

Ми мовчали.

— Що? — сказав Лев.

Я натиснула виклик Оксані Сергіївні.

Вона ще навіть не встигла спуститися.

— Знову?

— Так.

— Іду назад.

Цього разу вона не сказала нам нічого.

Просто сфотографувала екран своїм службовим телефоном, записала час і попросила показати весь чат від початку.

— Ніяких попередніх контактів?

— Ні.

— З іншого акаунта?

— Тільки Леву й Софії.

— Добре.

Я не витримала.

— Що воно означає?

— Поки що три слова.

— Чотири.

Оксана Сергіївна подивилася.

— «Це було алібі».

— Ви нестерпні обоє.

Лев усміхнувся.

Я ні.

— Якщо людина каже правду…

— Стоп.

— Я сказала «якщо».

— Уже краще.

— Якщо це правда, тоді хтось спеціально зробив так, щоб ми повернулися разом.

— Можливо.

Я промовчала про слово.

Лев дивився на телефон.

— Не «ми».

— Що?

— Вона написала Софії о восьмій тридцять чотири. Я тоді ще не знав, що забуду пластину.

— Це ми вже проходили.

— Але якщо 19:03 було алібі, комусь треба було привести туди не нас обох.

Він подивився на мене.

Я зрозуміла.

— Тебе.

— Так.

— Навіщо?

— Бо ти й так залишалася.

У кімнаті стало дуже тихо.

Я згадала вчорашній вечір.

18:12.

Я повернула альбом.

Ірина Володимирівна вже пішла.

Софія з Матвієм збирали обладнання.

Галина Сергіївна була в службовій частині.

Потім усі розійшлися.

Я залишилася доробити описи.

Лев пішов.

Якби він не повернувся, я була б останньою студенткою, яка заходила до сектору.

Одна.

— Яно, — сказав Лев.

— Все нормально.

— У тебе не нормальне обличчя.

— У мене завжди таке.

— Ні.

Оксана Сергіївна сиділа навпроти й нічого не коментувала.

Правильно.

Мені й без того було достатньо.

Телефон знову завібрував.

Вона простягнула руку.

— Не чіпайте.

Ми просто подивилися на екран.

Яна мала залишитися сама.

У мене похололи пальці.

Лев перестав рухатися.

Наступне:

Я цього не допустив.

Оксана Сергіївна попросила добровільно дати телефон на огляд — зафіксувати переписку й скопіювати дані, що стосувалися повідомлень. Я погодилася. Вона оформила це в протоколі, я перечитала й підписала.

— Мені він потрібен, — сказала я.

— Поверну після огляду й копіювання. У вас є інший зв’язок?

— Ноутбук.

Лев уже діставав свій телефон.

— Я дам їй…

— Не треба.

— Яно.

— Не треба.

— Добре.

Він прибрав.

Оксана Сергіївна вийшла дзвонити.

Ми залишилися вдвох.

— Ти знав? — запитала я.

— Що?

— Що я залишаюся сама.

— Я питав.

— Це не відповідь.

Він потер потилицю.

— Знав.

— І тому повернувся?

— Ні.

— Леве.

— Не тому.

— Тоді чому ти питав?

— Бо хотів знати, коли ти підеш.

— Навіщо?

Він витримав мій погляд секунду.

— Ти серйозно хочеш зараз ще раз цю розмову?

Я згадала кав’ярню.

Хотів тебе побачити.

— А.

— От.

— Добре.

— Чудово.

Ми помовчали.

— Це найдурніший можливий час для цієї розмови, — сказала я.

— Нарешті ми в чомусь згодні.

Я почала ходити вздовж столу.

— Хтось знав, що я буду сама.

— Так.

— І хтось інший або той самий вирішив привести тебе назад.

— Так.

— Навмисно.

— Якщо вірити повідомленню.