Розділ 8. Перше фото

Софія плакала в туалеті.

Я дізналася про це від Лізи.

— Іди. У мене через сім хвилин презентація, я не буду вашим посередником.

— Чому я?

— Бо вона через тебе.

— Вона виклала моє фото.

— Не вона виклала.

— Лізо.

— Яно.

Ми постояли в коридорі.

Ліза виграла.

Ненавиджу, коли вона так робить.

У туалеті було порожньо, якщо не рахувати Софію біля третьої раковини. Вона сиділа на підвіконні, хоча на ньому стояла наліпка НЕ СІДАТИ, і витирала очі туалетним папером.

Поганий був папір.

На щоці залишився білий шматочок.

Я не сказала.

— Привіт.

Вона глянула на мене.

— Тільки не починай.

— Я ще нічого не сказала.

— По обличчю видно.

Я сперлася на раковину.

— Добре. Тоді починай ти.

Софія зім’яла папір у долоні.

— Фото з камери я переслала.

Оце було швидко.

— Кому?

— Знайомому.

— Якому?

— Він допомагає з каналом.

— Допомагає?

— Я не знаю, хто там адмін. Він іноді кидає їм матеріали.

Я нічого не сказала.

Софія не витримала.

— Я знаю, що це тупо.

— Трохи.

— Дуже.

— Так.

Вона знову витерла ніс.

— Я не знала про картку у Лева. Клянуся. І про сторінку теж.

— Звідки в тебе взагалі було фото?

— У робочому чаті.

Я відчула, як усередині щось опустилося.

— У якому робочому чаті?

— Не вашому. Пресслужби й виставкової групи. Нам скинули, щоб ніхто не коментував ситуацію і щоб ми знали, про кого йдеться.

— Хто скинув?

— Не знаю. Воно вже було переслане.

Чудово.

Переслане переслане фото монітора.

Майбутнє цифрової безпеки.

— І ти вирішила віддати його каналу.

Вона опустила голову.

— Так.

Я хотіла сердитися.

Справді хотіла.

Учора через цю фотографію мамина перукарка вирішила, що я краду архіви.

Але Софія сиділа переді мною з розмазаною тушшю й виглядала так, ніби вже програла цю сварку сама собі разів двадцять.

— Навіщо?

— Бо я дурепа.

— Це не відповідь.

— Хотіла, щоб вони першими дали новину.

— Навіщо тобі?

Вона мовчала.

Я дала їй час.

— Я хочу в медіа, — сказала вона нарешті. — Нормально хочу. Не афіші студентського клубу робити. Стажування, редакція, щось таке. А там постійно: принеси тему, знайди інфопривід, покажи, що можеш.

Оце вже було відповіддю.

Не хорошою.

Але людською.

— Тобі хтось сказав шукати саме цей кадр?

Софія підняла очі.

Я зрозуміла раніше, ніж вона відповіла.

— Так.

— Хто?

— Не знаю. У мене він був записаний як «Координація виставки».

Вона дістала телефон.

— Я вже показала поліції.

Відкрила Telegram.

Акаунт уже був видалений.

Ім’я:

Deleted Account

Повідомлення залишилося.

Вчора, 08:34.

За кілька хвилин до того, як я прийшла в архів.

Сьогодні у вас буде хороша тема. Запам’ятай час: 19:03.

Я прочитала.

Потім ще раз.

— Це було до того, як знайшли альбом?

— Так.

— І ти нікому не сказала?

Софія стиснула губи.

— Я подумала, це якийсь жарт.

Наступне повідомлення було о 10:51.

Тепер перевір камери.

— Тоді вже всі бігали, — сказала Софія. — Я написала нашому координатору, чи є кадр. Він сказав, що щось уже пересилали в робочий чат. Я знайшла.

— А потім?

— Відправила знайомому.

— І через п’ятнадцять хвилин воно було в каналі.

— Так.

Я повернула їй телефон.

— Софіє.

— Знаю.

— Ні. Ти не розумієш.

Вона глянула.

— Той, хто написав тобі о восьмій тридцять чотири, знав, що о дев’ятнадцятій нуль три ми зайдемо в архів.

Її обличчя змінилося.

До цього вона боялася дисциплінарки.

Тепер — чогось іншого.

— Але ви ж повернулися випадково.

— Саме.

Я вийшла з туалету й набрала Лева.

Він відповів:

— Якщо ти знову когось звинуватила, я зараз на парі.

— Софії написали до зникнення альбому.

Пауза.

— Де ти?

— Другий поверх.

— Стій там.

— Я вмію ходити.

— Вірю. Все одно стій.

Він відключився.

Через дві хвилини вибіг на сходи.

— Що?

Я показала скріншоти, які Софія дозволила зробити.

Він читав мовчки.

Дійшов до першого повідомлення.

Підняв голову.

— 08:34.

— Так.

— Це вже наступного ранку.

— Після нашого 19:03.

— Але до того, як ми знайшли порожню коробку.

Лев ще раз подивився на скріншот.

— Тобто він не вгадав час. Він його вже знав.

— Звідки?

— Камера. Журнал доступу. Хтось, хто нас бачив.

— О 08:34 ніхто ще офіційно не шукав цей кадр.

— І ми ще не знали, що альбом зник.

От тепер стало по-справжньому погано.

Не тому, що хтось передбачив майбутнє.

Навпаки.

Хтось уже знав минуле, яке для всіх інших ще не стало новиною.

— А 19:03 взагалі з’явилося тільки тому, що я повернувся, — сказав Лев.

— За пластиною.

— Ти сказала це так, ніби досі не віриш.

— Мені написав о 18:58.

— П’ятдесят вісім?

— Так.

— Точно?

Я підняла брови.

— У мене є телефон.

— Вибач.

Він збільшив скрін.

— Якщо хтось уже зранку виділив саме 19:03, то або мав доступ до внутрішньої інформації, або дуже добре знав, що відбулося ввечері.

— І чомусь хотів, щоб Софія чекала саме цього кадру.

Я повернулася до неї.

— Учора перед тим, як Лев пішов, хто був біля обладнання?

Софія насупилася.

— Всі.