Розділ 7. Сорок

Ірина Володимирівна передзвонила через сім хвилин.

— Де ви?

Я повернулася до Лева.

— У кав’ярні.

— Досі?

— У нас тут насичене життя.

— Повертайтеся.

— Знову?

— Так, знову.

— Уже йдемо.

Я поклала слухавку.

Лев допив каву.

— Мені починає здаватися, що дешевше було орендувати кабінет в університеті й посадити нас там назавжди.

— Не давай їм ідей.

Я вдягнула куртку.

Біля дверей він затримався.

— Рудик.

— Що тепер?

— Тільки цього разу не звинувачуй нікого в кав’ярні.

— Ми йдемо з кав’ярні.

— Тоді я спокійний.

Я штовхнула двері.

— Даремно.

У кімнаті Ірини Володимирівни стояла коробка з печивом.

Я подивилася на неї.

Потім на Ірину Володимирівну.

— Це нам?

— Ні.

Лев уже взяв одне.

— Тепер так.

Вона навіть не сварилася.

Поганий знак.

Оксана Сергіївна сиділа біля вікна. Перед нею лежав телефон і кілька роздруківок.

— Сідайте.

— Ми щось зробили? — запитала я.

Вона глянула на мене.

— Сьогодні?

— Справедливо.

Ми сіли.

Оксана Сергіївна повернула до нас один аркуш.

То була та сама таблиця, яку анонім надіслав мені.

Тільки повна.

У верхній частині стояла назва компанії «АрхіСкан», номер договору й дата.

Внизу — сорок файлів.

— Документ справжній? — запитав Лев.

— Схоже, що так. Університет підтвердив існування такого акта.

— «Схоже» знову?

— Звикайте.

Він кивнув.

Я читала назви файлів.

Нудні.

Номери.

Літери.

Щось на кшталт:

OV_028_041_master.tif

— Сорок перша? — я показала.

— Так.

— Тобто її оцифровували.

Ірина Володимирівна зітхнула.

— Ніхто й не казав, що ні.

— Але вона серед сорока.

— Так.

— Які передали замовнику.

— Так.

— Університету.

— Нарешті.

Я проігнорувала тон.

— Хто їх отримав?

Оксана Сергіївна не відповіла.

— Я розумію, що прізвищ ви не дасте.

— Добре.

— Скільки людей мали доступ?

— До самих сорока файлів?

— Так.

Вона подивилася на Ірину Володимирівну.

Та відповіла:

— Спочатку чотири.

Лев перестав жувати печиво.

— О.

— Хто? — запитала я.

— Я. Директор підрозділу. Координатор цифрового проєкту. Працівник, який приймав технічну частину.

— Галина Сергіївна?

— Ні.

Я не знала, радіти чи ні.

— А потім?

— Потім із сорока зробили робочі копії для каталогу.

— І?

— Дванадцять передали команді, яка готувала матеріали для фундації.

Лев повільно поклав печиво.

Я теж зрозуміла.

— Дванадцять.

— Так.

Я дістала телефон.

Знайшла вчорашнє повідомлення.

Вони отримали не дванадцять прев’ю.

Поклала перед Оксаною Сергіївною.

— Дарина нам не казала, що їх було дванадцять.

Вона нахилилася.

Прочитала.

— Точно?

— Вона сказала «кілька прев’ю». Без числа.

Лев кивнув.

— Я був поруч.

Ірина Володимирівна взяла телефон.

— А звідки це число в нього?

Ніхто не відповів.

Я відчула, як повертається те саме неприємне відчуття.

Тільки тепер воно було корисним.

— Значить, анонім знає дві цифри, — сказала я. — Сорок і дванадцять.

— Так, — сказала Оксана Сергіївна.

— І знає про сорок першу сторінку.

— Так.

— І знав про картку в рюкзаку Лева.

— Не розганяйтеся.

— Я просто складаю.

— Складайте мовчки.

Я перестала складати версію вголос.

На хвилину.

— А дванадцять…

Оксана Сергіївна подивилася.

— Це була хвилина?

— Майже.

Лев прикрив рот долонею.

Я копнула його під столом.

— Дванадцять файлів хто бачив?

— Значно більше людей.

— Скільки?

— Не знаю точно. Пресслужба. Дизайнери. Представники фундації. Команда виставки.

— Тоді дванадцять нічого не звужує.

— Окремо — ні.

— А сорок?

— Окремо — звужує.

Я дивилася на таблицю.

— Анонім навмисно зробив вигляд, що сорок передали фундації.

— Можливо.

— Там написано «замовнику». Він знав, хто замовник.

— Ви цього не знаєте.

Я вже відкрила рот.

Закрила.

Позаду мене Лев не втримався:

— Прогрес.

Я копнула його ще раз.

— Ай.

— Що? — запитала Ірина Володимирівна.

— Нічого.

Оксана Сергіївна забрала роздруківку.

— Є ще дещо. Фундація справді отримала дванадцять зображень. Сторінки сорок один серед них не було.

Я перестала рухатися.

— Точно?

— Так.

— Тоді Дарина…

— Не брехала вам щодо обсягу доступу.

Чудово.

Я вчора прискіпувалася до невинної жінки посеред кав’ярні.

Можна було написати їй листівку.

Перепрошую, що майже звинуватила вашу родину в змові. Гарного дня.

Лев повільно повернув голову.

Я прошепотіла:

— Нічого не кажи.

— Я навіть не збирався.

— Обличчя прибери.

Він повернувся до Оксани Сергіївни.

— А сторінка сорок один була серед сорока університетських файлів.

— Так.

— Отже, людина, яка надіслала нам її скан, могла взяти його звідти.

— Могла.

— Або сфотографувати оригінал.

— Могла.

— Я починаю ненавидіти це слово.

— Зате чесне.

Я дивилася на список.

— А коли сорок файлів передали університету?

Ірина Володимирівна відповіла:

— Три місяці тому.

— Тобто копія сорок першої сторінки три місяці лежала тут.