Розділ 6. Властивості документа

— Не відкривали?

— Ні.

— Навіть попередній перегляд?

— Ні.

— Добре.

Оксана Сергіївна говорила так, ніби була трохи здивована.

Я образилася.

— Ми не зовсім безнадійні.

Лев, який стояв біля мого столу з кавою, тихо сказав:

— Говори за себе.

Я накрила мікрофон.

— Іди звідси.

— Це моя кава.

— Разом із нею.

Він не пішов.

Зранку я все-таки прийшла на пари. Мені вистачило вчорашніх пропусків, тридцяти семи повідомлень і мами, яка о 23:16 написала:

Яна, ти щось украла?

Виявилося, студентський канал читає мамина перукарка.

Я відповіла:

ні

Мама:

точно?

Після цього ми не розмовляли.

— Файл отримали, — продовжила Оксана Сергіївна. — Поки що нічого з ним самі не робіть.

— А там справді документи Ратушного?

— Частина матеріалів схожа на архівні копії. Походження перевіряємо.

— «Схожа»?

— Точніше ми зараз не скажемо.

— Добре.

— Ще одне. У властивостях PDF є ім’я.

Я випросталася.

Лев відставив каву.

— Яке?

— Марина Гайдук.

Я записала на полях конспекту.

Марина Гайдук.

— Хто це?

— Поки не знаю.

— А ще щось?

Пауза.

— Дата створення файлу. Програма. Дата зміни. Але не робіть із цього висновків. Метадані змінюються.

— Я зрозуміла.

— Повторіть.

Я насупилася.

— Метадані не доводять, хто зробив PDF.

— Дякую.

Лев показав мені великий палець.

Я показала йому ручку.

— І не шукайте цю людину, — додала Оксана Сергіївна.

Лев опустив палець.

— Ми нічого не сказали.

— Саме тому кажу першою.

Марину Гайдук я не шукала.

Хвилин сорок.

Потім викладач сказав:

— На сьогодні все.

І я зробила те, що робить будь-яка доросла відповідальна людина, якій поліція щойно сказала не шукати Марину Гайдук.

Відкрила Google.

Лев побачив.

Ми сиділи в останньому ряду.

— Ні.

— Я просто дивлюся.

— Це називається шукаєш.

— Я не пишу їй.

— Рудик.

— Якщо людина публічно вказала місце роботи, це не державна таємниця.

— Мені подобається, як швидко ти почала шукати юридичні формулювання.

Я вже знайшла трьох Марин Гайдук.

Стоматологиню.

Фотографку з Луцька.

І жінку, яка працювала керівницею проєктів у компанії АрхіСкан.

Я повернула екран до Лева.

— О.

— Саме.

У профілі компанії були фотографії сканерів, книжкових колисок, якихось великих чорних коробок і людей, які дуже серйозно стояли біля моніторів.

Один допис був шестимісячної давності.

Розпочали новий проєкт із цифрового збереження приватних та інституційних колекцій у Києві.

Ніяких назв.

Наступний.

Поради щодо роздільної здатності.

Ще один.

Команда.

Марина стояла крайня зліва.

— Ну от, — сказав Лев. — Оцифрування.

— І фонд Ратушного його оплатив.

— Це ми вже знаємо.

— Значить…

— Ні.

— Що ні?

— Ти зараз зробиш той стрибок, який робила вчора.

— Який?

— «Оплатили — значить мали файли — значить могли злити».

— А це нелогічно?

— Логічно. Але необов’язково правда.

Я закрила ноутбук.

— Ти останнім часом страшенно розумний.

— Сон. Сьогодні майже шість годин.

— Вітаю.

— Дякую.

Ми вийшли з аудиторії.

Біля сходів нас чекала Наталія Олегівна — з тією самою синьою папкою про корпус Б під пахвою і таким виглядом, ніби її день почався задовго до нашого.

Вираз її обличчя мені не сподобався ще метрів із десяти.

— Яно. Леве. До ректора зараз приїхала представниця фундації Ратушного.

Лев видихнув:

— А от і поганий день.

— Вона хоче поговорити з адміністрацією щодо вчорашніх публікацій. Вас поки прошу туди не йти.

Я справді кивнула. Без запитань, без погляду на Лева — зразкова доросла людина секунд на п’ять.

Наталія Олегівна пішла.

Лев подивився на мене.

— Ні.

— Що?

— Навіть не думай.

— Я нічого не думаю.

— У тебе брова рухається.

— Яка ще брова?

— Ліва.

Я пішла вниз.

— Куди?

— Їсти.

— Їдальня в іншому боці.

Я змінила напрямок.

Лев засміявся.

— Ненавиджу тебе.

— Мені здається, ми це вже проходили.

З представницею фундації я познайомилася через дванадцять хвилин.

Цього разу навіть не була винна.

Вона сама зайшла в кав’ярню навпроти університету.

Я саме стояла в черзі.

Лев — за мною.

— Не дивись, — прошепотів він.

Я не дивилася.

Погано не дивилася.

Жінці було близько сорока. Темне каре, сірий костюм, мокрий від дощу рукав плаща. Ніяких коштовностей розміром із студентську стипендію.

Вона замовила американо.

Бариста запитав ім’я.

— Дарина.

Лев нахилився до мого вуха:

— Навіть прізвища не знаємо.

— Знаємо.

— Звідки?

Я показала на папку в неї під рукою.

На ній було надруковано:

Д. РАТУШНА
ФУНДАЦІЯ О. РАТУШНОГО

— Чорт.

— Методи розвідки.

— Ти прочитала папку.

— Результат важливіший.

Ми забрали свої замовлення.

Мали піти.

Навіть майже пішли.

Потім Дарина Ратушна сказала телефоном:

— Ні, доступу до архіву в нас не було.

Я зупинилася.

Лев урізався мені в спину.

— Ай.

Я повернулася.

Вона стояла біля вікна.

— Ми оплатили роботи, а не купили колекцію. Так. Я це вже пояснила.