Розділ 5. Сторінка сорок один

Автобус приїхав.

Ми не сіли.

Я дивилася на фотографію сторінки, поки двері зачинилися й автобус поїхав без нас.

— Ти її бачила раніше? — запитав Лев.

— Так.

— Точно?

— Сорок перша.

Він глянув на мене.

— Ти пам’ятаєш номер сторінки?

— Я робила опис.

— Це не відповідь.

— Для мене відповідь.

На аркуші був фасад будинку. Три поверхи, широкі вікна, плаский дах, довгий козирок над входом. Унизу — кілька фігур, намальованих двома-трьома лініями для масштабу.

Я пам’ятала малюнок.

Але не пам’ятала, щоб довго його розглядала.

В альбомі Вернигори було багато архітектури.

— Що в ньому особливого? — спитав Лев.

— Не знаю.

Телефон знову завібрував.

Ми обоє сіпнулися.

Ліза.

ти жива?

Я написала:

так

Подумала.

Додала:

нічого не питай поки

Вона поставила сердечко.

І все.

За це я любила Лізу.

Я повернулася до фотографії.

— Відправляємо Оксані Сергіївні.

— Уже.

Лев показав свій телефон.

Не фото. Повідомлення про те, що прийшло нове.

— Сказала зберегти чат і поки нікуди не їхати.

Я подивилася на мокру зупинку.

— Ми й так нікуди не їдемо.

Наступний автобус був через дев’ять хвилин.

Через три подзвонила Ірина Володимирівна.

— Поверніться.

Я зітхнула.

— Ми навіть не встигли піти.

— Добре.

— Це не добре.

— Зараз — добре.

Цього разу нас повели не до адміністрації.

Ірина Володимирівна чекала в маленькій кімнаті біля читального залу. Там стояли два комп’ютери, сканер, стіл і стілець, на якому лежала купа сірих картонних папок.

Оксана Сергіївна була з нею.

Я відразу поклала телефон на стіл.

— Ось.

Вона не взяла його.

— Покажіть.

Я відкрила повідомлення.

Вона переписала ім’я акаунта, час, попросила не видаляти чат і уточнила, чи відповідали ми.

— Ні.

— Добре.

Лев стояв біля мене.

— Це точно сторінка з альбому?

Оксана Сергіївна дивилася на Ірину Володимирівну.

— Так, — сказала та.

— І вона мала бути на виставці?

Ірина Володимирівна сіла.

— Спочатку — так.

Я повернулася до неї.

— А потім?

Вона подивилася на Оксану Сергіївну.

Та кивнула.

— Потім ми її прибрали зі списку.

— Чому?

— Бо не були впевнені, що правильно розуміємо, що на ній.

Лев нахилився до фотографії.

— Будинок.

— Так.

— Який?

Ірина Володимирівна відкрила на комп’ютері папку.

Знайшла фотографію.

Повернула екран до нас.

Я впізнала будинок відразу.

Бачила його сотні разів.

Навіть сьогодні.

Старий корпус університету стояв через внутрішній двір від нас.

Довгий фасад.

Ті самі три поверхи.

Ті самі вікна.

Козирок над центральним входом тепер був іншим, дах перебудували, частину першого поверху облицювали каменем.

Але це був він.

— Корпус Б? — сказав Лев.

— Так.

Я дивилася то на фотографію будинку, то на сторінку з альбому.

— Не може бути.

— Чому?

— Бо його проєктував Ратушний.

Навіть Лев це знав.

Олександр Ратушний був одним із тих університетських імен, від яких нікуди не дінешся.

Аудиторія Ратушного.

Щорічна лекція Ратушного.

Стипендія його імені.

На першому поверсі корпусу Б висіла бронзова табличка:

АРХІТЕКТОР ОЛЕКСАНДР РАТУШНИЙ. 1929–1931.

— Офіційно, — сказала Ірина Володимирівна, — автор проєкту Ратушний.

— А це?

Я показала на телефон.

— Саме тому сторінку й зняли з експозиції.

Лев присунувся ближче.

— Вернигора намалювала його раніше?

— Можливо.

— Коли?

— На аркуші є дата. Квітень двадцять восьмого.

— А проєкт Ратушного?

— Конкурсний варіант поданий восени.

Я відчула знайоме неприємне поколювання в потилиці.

Шість місяців.

— Тобто він украв її проєкт?

— Ні, — сказала Ірина Володимирівна.

Дуже швидко.

— Але…

— Ні.

Вона подивилася прямо на мене.

— Одна сторінка в альбомі не доводить авторства будинку.

Я прикусила відповідь. Вона мала рацію, і це мене дратувало.

— Вернигора могла бачити ранній ескіз Ратушного, — продовжила вона. — Могла перемалювати. Вони могли працювати разом. Міг існувати спільний проєкт. Це взагалі може бути інша будівля.

Лев показав на екран.

— Дуже схожа.

— Схожа — не те саме, що доведено.

Він кивнув.

— Добре.

Ірина Володимирівна відкрила інший файл.

Скан сторінки.

Я бачила його раніше, але в низькій якості.

Тепер вона збільшила нижній край.

Там були олівцеві слова.

Ледь помітні.

Я нахилилася.

О. Р. знову забрав креслення. Поверне до п’ятниці.

— О. Р., — сказав Лев.

— Так.

— Олександр Ратушний.

— Можливо.

— Ви сьогодні дуже любите це слово.

— Бо воно чесне.

Я знову прочитала запис.

знову забрав креслення

Не «мої креслення».

Просто креслення.

Це могло означати що завгодно.

І водночас — ні.

— Хто це знав? — запитала я.

Оксана Сергіївна підняла голову.

— Що саме?

— Що сторінку прибрали через це.

Ірина Володимирівна відповіла не відразу.

— Я. Куратор виставки. Реставраторка. Директор архівного підрозділу.

— Галина Сергіївна?

— Так.

— Хто ще?

— Ти бачила список експонатів.

— Там просто була заміна.