Розділ 4. Не коментувати

За сім хвилин моє прізвище написали правильно.

До цього було «Руднік», «Рудикова» і один раз «Руденко».

Мені більше подобалося «Руденко».

Я сиділа на лавці перед корпусом і дивилася, як невідомі люди виправляють одне одного в коментарях.

— Не читай, — сказав Лев.

— Не читаю.

— Ти зараз читаєш.

— Перевіряю.

— Що?

— Наскільки все погано.

Він сів поруч.

— Для цього теж краще не читати.

Я прокрутила ще трохи.

Хтось уже знайшов мою сторінку.

Стара фотографія з Лізиного дня народження. Я з паперовою короною на голові й келихом коли.

Під нею:

на рукопис не вистачало?

Я заблокувала телефон.

— Дай сюди, — сказав Лев.

— Навіщо?

— Я потримаю.

— Я не дитина.

— Я знаю.

— Тоді не треба.

— Добре.

І не став сперечатися.

Це було нове.

Ми мовчали секунд тридцять.

Потім його телефон теж почав вібрувати.

Він глянув.

Перевернув екраном униз.

— Що там?

— Нічого.

— Покажи.

— Навіщо?

— Ти щойно хотів забрати мій телефон.

— Бо ти себе мучила.

— А ти?

— У мене психіка дешевша.

Я простягнула руку.

— Дай.

— Ні.

— Арсене.

Він подивився на мене.

— Там про тебе.

Я забрала руку.

— А.

— Нічого цікавого.

— Якщо ти не показуєш, значить цікаве.

— Ні. Значить гидке.

Я знову відкрила свій Telegram.

Лев забрав телефон.

Швидко.

— Ти що робиш?

— Порушую твої права людини.

— Віддай.

— Через хвилину.

— Леве.

Він встав.

Я теж.

— Не змушуй мене бігати за тобою.

— Не буду.

— Тоді віддай.

— Яно.

Він уже не всміхався.

— Там люди, яких ти ніколи не бачила. І вони тебе теж. Не треба зараз це в голову складати.

Я хотіла сказати, що він не має права вирішувати за мене.

Це була б правда.

Тому він простягнув телефон назад.

— Якщо хочеш — читай.

Я взяла.

Не відкрила.

— Дякую.

— Не звикай.

— Уже зіпсував.

Телефон задзвонив.

Ірина Володимирівна.

— Так?

— Ви ще біля корпусу?

Я подивилася на Лева.

— Так.

— Підніміться в адміністративний. Кабінет двісті шістнадцять.

— Обоє?

— Обоє.

Я завершила дзвінок.

Лев підняв рюкзак.

— Мені подобається, що ми тепер скрізь комплектом.

— Мені ні.

— Брешеш.

— Чому?

— Бо без мене було б страшніше.

Я вже рушила до дверей, але зупинилася.

Він сказав це легко.

Майже як звичайний жарт.

Тільки цього разу я не знайшла, що відповісти.

— Ходімо, — сказала я.

У двісті шістнадцятому сиділи четверо.

Ірина Володимирівна.

Жінка з адміністрації, яку, як з’ясувалося, звали Наталія Олегівна. Перед нею лежала синя папка з написом «Корпус Б. Реставрація».

Чоловік із пресслужби.

І проректор, якого я до цього бачила тільки на фотографіях університетського сайту.

Я відразу захотіла назад до поліції.

— Сідайте, — сказав проректор.

Ми сіли.

Лев поставив рюкзак між ногами.