Розділ 3. Свідки

Слідча виявилася молодшою, ніж я очікувала.

Це було дурне очікування. Я чомусь уявляла чоловіка років п’ятдесяти, який дістане блокнот, подивиться на нас і відразу зрозуміє, хто злодій.

Прийшла жінка років тридцяти п’яти в темній куртці, зібрала волосся резинкою просто в коридорі й першим ділом попросила:

— Каву десь тут можна купити?

Лев показав на автомат.

— Не раджу.

— Чому?

— Я пив.

Вона подивилася на нього.

— І?

— Це вся рецензія.

За десять хвилин нас розвели по різних кімнатах.

Лев перед дверима прошепотів:

— Головне — домовилися нічого не приховувати.

— Ми ні про що не домовлялися.

— От бачиш. Уже версії розходяться.

Двері зачинилися між нами.

Її звали Оксана Сергіївна.

Вона пояснила, у якому провадженні мене опитує, нагадала про право на адвоката й про те, що я не зобов’язана свідчити проти себе. Потім перепитала, чи все зрозуміло.

Я кивнула.

— Вголос, будь ласка.

— Так. Зрозуміло.

— Добре. Тоді без поспіху. Коли востаннє бачили альбом?

— Учора.

— Час?

— Вісімнадцять дванадцять.

Вона підняла очі.

— Так точно пам’ятаєте?

— Записала.

— А без запису?

Я подумала.

— Десь десять по шостій.

Вона щось занотувала.

Питання були нормальні.

Навіть занадто нормальні.

Хто був у кімнаті. Хто виходив. Де стояв рюкзак Лева. Коли повернулися. Хто відкрив двері. Що шукали.

— Швидкознімну пластину.

Оксана Сергіївна перестала писати.

— Що?

— Частина кріплення камери.

— А.

Записала.

Мені стало трохи краще.

Принаймні Лев не дарма псував мені життя цим словом.

— Де він її знайшов?

— Під столом.

— Ви бачили?

— Так.

— Підіймав щось іще?

— Ні.

— Відкривав шафи?

— Ні.

— Виходив із поля зору?

Я хотіла сказати «ні».

І не сказала.

— Що? — спитала вона.

— На кілька секунд.

Ручка зупинилася.

От чорт.

— Куди?

— За стелаж.

— Навіщо?

— Пластина закотилася.

— Ви його бачили?

— Ноги.

Оксана Сергіївна подивилася на мене.

— Ноги?

— Так.

— Увесь час?

Я згадала.

Лев лежав на підлозі.

Лаявся.

Я сказала, що там пил.

Він відповів, що ця інформація запізнилася приблизно на тридцять секунд.

Потім замовк.

Ненадовго.

— Майже.

— Скільки ви його не бачили повністю?

— Не знаю. Секунд п’ять.

— Де в цей час був альбом?

— Уже у сховищі.

— Ви бачили, як його туди перенесли?

— Ні.

Ось.

Маленька тріщина.

Я відчула її фізично.

Наче до цього стояла на нормальній підлозі, а тепер під носком з’явилася щілина.

— Хто переносив?

— Галина Сергіївна мала повернути.

— Мала?

— Я здала їй.

— Але момент повернення в сховище не бачили?

— Ні.

Оксана Сергіївна кивнула.

Без драматичного «ага».

Без погляду, який означає, що вона щойно мене викрила.

Це чомусь нервувало сильніше.

— Тепер про відео.

Я розповіла.

Вона попросила показати конкретний фрагмент.

Не забирала телефон. Не вимагала пароль.

Лев зайшов хвилин за три з ноутбуком.

— Привіт.

— Не розмовляйте поки між собою, — сказала Оксана Сергіївна.

— Уже не привіт.

Він поставив ноутбук.

Знайшов папку.

Запустив файл.

Ми знову побачили відображення у склі.

Людина.

Двері.

Дві секунди.

Оксана Сергіївна попросила повторити.

Потім ще раз.

— Оригінал де?

— На картці пам’яті.

— Картка при вас?

— Так.

— Файли з неї після вчорашнього змінювали?

— Ні.

— Не видаляйте й не перезаписуйте.

— Добре.

Вона попросила окремо зазначити, коли були створені копії.

Лев відповідав уже без жартів.

Потім вона відпустила мене в коридор.

Його залишила.

Я сіла на підвіконня.

Через хвилину підійшла Ірина Володимирівна.

— Як ти?

— Прекрасно.

— Не вірю.

— Погано.

Вона сіла поруч.

Я вперше бачила її не за столом, не біля каталогу, не з коробкою в руках.

Просто в коридорі.

Вона раптом стала меншою.

— Альбом застрахований? — запитала я.

— Так.

— Дорого?

— Не думай про гроші.

Це означало дорого.

— Мене приберуть зі стажування?

— Я не знаю.

— А ви як думаєте?

Ірина Володимирівна потерла великим пальцем край телефонного чохла.

— Думаю, зараз це найменша проблема.

— Дуже підтримали.

— Вибач.

Ми посиділи ще трохи.

Потім я спитала:

— Чому ви сказали не показувати відео Матвію?

Вона не відповіла відразу.

— Він учора просив доступ у службову частину.

— Навіщо?

— Нібито за планшетами для експозиції.

— Нібито?

— Планшети були в іншій кімнаті.

— Ви йому сказали?

— Так.

— І?

— Він сказав, що переплутав.

Це було майже розчаруванням.

— Все?

— Все.

— Тобто він міг просто переплутати.

— Міг.

Я подивилася на неї.

— Ви самі в це вірите?

— Яно, не починай розслідування.

— Я не починаю.

Вона подивилася на мене.

— Уже почала.

Двері відчинилися.

Лев вийшов.

— Я вільний громадянин.

Оксана Сергіївна з-за його плеча сказала:

— Вас ніхто не затримував.

— Звучить ще краще.

Вона простягнула йому картку пам’яті.

— Бережіть.

— Як дитину.