Розділ 2. Третя людина

— Не торкайтеся, — сказала Ірина Володимирівна.

Ніхто й не збирався.

Картка лежала між пачкою м’ятних драже і зарядкою Лева, і я дивилася на свій підпис.

Ніколи не думала, що він настільки огидний.

— Це оригінал? — запитала жінка з адміністрації.

— Так.

— Звідки він мав його взяти?

— Я не мав, — сказав Лев.

— Я запитую не вас.

— Але рюкзак мій.

— Леве, — сказала я.

— Мовчу.

Не мовчав він приблизно чотири секунди.

— Просто уточню: я зараз людина, в рюкзаку якої знайшли…

— Леве.

— Все.

Віктор Петрович дістав телефон.

— Я покличу начальника зміни.

— Поліцію вже викликали? — запитала я.

Ірина Володимирівна кивнула.

От тепер стало по-справжньому погано.

До цього все ще можна було уявити якоюсь адміністративною дурницею. Альбом переклали. Хтось не записав. Галина Сергіївна захворіла і випадково залишила його в іншій коробці.

Слово «поліція» закрило ці варіанти один за одним.

Я подивилася на Лева.

Він дивився на картку.

І вже не жартував.

Це теж не допомагало.

Мою сумку попросили показати через десять хвилин.

Саме попросили.

— Добровільно, — уточнив чоловік із охорони, який прийшов замість Віктора Петровича. — Якщо не хочете, не відкривайте.

— Хочу.

Я поставила сумку на стіл.

— Яно, — тихо сказала Ірина Володимирівна, — подумай.

— А що мені думати?

Я розстебнула блискавку.

Ноутбук.

Зарядка.

Гаманець.

Складена парасоля.

Ключі.

Пенал.

Навушники.

Три чеки.

Пачка пластирів.

Тампон, який чомусь випав першим.

Лев відвернувся до вікна.

— Я бачила твої м’ятні драже, — сказала я. — Переживеш.

— Я даю тобі приватність.

— Пізно.

Охоронець кашлянув у кулак.

Я витрусила все.

Нічого.

На дні лежала лише синя резинка для волосся, яку я шукала з понеділка.

— Все?

— Все.

— Бокові кишені?

Я відкрила.

В одній — квиток на метро, хоча квитків на метро вже давно ніхто нормальний не носив.

В іншій — половина батончика.

Ірина Володимирівна подивилася на мене.

— Їсти тут не можна.

— Він із вівторка.

— Це не покращує ситуацію.

Лев пирхнув.

Я показала йому середній палець нижче рівня столу.

Він побачив.

Звісно.

— Дуже гідно для працівника архіву.

— Я не працівник архіву.

— Уже, можливо, точно ні.

Я перестала усміхатися.

Лев теж.

— Вибач.

Я склала речі назад.

— Нічого.

Але це було не нічого.

Стажування мені було потрібне.

Не для красивого рядка в резюме. Я два місяці вибивала сюди доступ через кафедру, написала три листи, принесла рекомендацію, сиділа на співбесіді з людиною, яка двадцять хвилин питала, чому я вважаю себе достатньо уважною для роботи з оригіналами.

Тепер відповідь була очевидна.

Недостатньо.

— До з’ясування обставин, — сказала адміністраторка, — ваш доступ до сектору призупинять.

Ось і все.

Навіть без драматичної музики.

— Обох? — запитав Лев.

— Обох.

— Я тут узагалі був один день.

— І дуже продуктивно, — сказала я.

Лев скосив на мене очі.

— Це вже було смішно?

— Ні.

— Добре. Бо я не зрозумів.

Адміністраторка попросила залишити актуальні контакти й сказала не видаляти нічого, що стосується вчорашньої зйомки.

На слові «видаляти» Лев підняв голову.

— У мене весь матеріал є.

— Де?

— На картці пам’яті.

— Не чіпайте.

— Я не збираюся видаляти.

— Взагалі не змінюйте файли.

— Добре.

Вона записала.

Потім ми чекали.

Найгірша частина будь-якої катастрофи — це те, скільки в ній очікування.

Через двадцять хвилин нас випустили в коридор.

Не «відпустили».

Саме випустили з кімнати, де вже не було що робити.

Поліція мала приїхати пізніше, а до того адміністрація перевіряла сховище, журнали й записи.

— Камери? — запитала я.

— Уже дивляться, — сказала Ірина Володимирівна.

— Я можу…

— Ні.

— Я просто хотіла спитати, чи…

— Ні, Яно.

— Добре.

— І додому.

— Я зрозуміла.

Вона подивилася на Лева.

— Це стосується обох.

— А я нічого не питав.

— Ви збиралися.

Він задумався.

— Справедливо.

Ми вийшли.

Університет жив.

Оце було особливо образливо.

На першому поверсі хтось сперечався з автоматом із кавою. Біля сходів двоє першокурсників фотографували розклад. У дворі хлопець у червоній куртці їхав на самокаті й одночасно їв булочку.

Ніхто не знав, що в мене щойно закінчилося стажування.

Можливо.

Я сіла на бетонний бортик біля клумби.

Лев став навпроти.

— Ти куди?

— Не знаю.

— Гарний план.

— Дякую.

— Можу запропонувати гірший.

Я підняла голову.

— Ні.

— Ти ще не чула.

— Саме тому він поки не нашкодив.

Лев сів поруч.

Між нами залишилося сантиметрів сорок.

Я посунулася ще на десять.

— Це образливо.

— Переживеш.

Кілька секунд ми мовчали.

— Я справді не клав картку в рюкзак, — сказав він.

— Я знаю.

Він повернувся.

— Звідки?

— Не знаю.

— Переконливо.

— Ти б не вкрав її.

— Дякую.

— Ти б сфотографував.

— Я забираю подяку назад.

— А потім пояснював би, що це «для композиції».

— Уже схоже на наклеп.

Я дивилася на людей у дворі.

— Хтось її поклав.

— Так.

— Після того, як я повернула альбом.