Розділ 1. Порожня коробка

Коли Ірина Володимирівна сказала:

— Не чіпай нічого,

я вже тримала коробку обома руками.

— Пізно.

— Яно.

— Я її тільки відкрила.

— Закрий.

Я подивилася всередину ще раз.

Це не допомогло.

Сіра архівна коробка залишилася порожньою.

На столі лежав мій олівець, картка замовлення, тонка смужка паперу з шифром фонду і телефон Ірини Володимирівни. Телефон саме почав дзвонити. Вона глянула на екран, відхилила виклик і повторила:

— Закрий.

Я опустила кришку.

Тепер проблема хоча б не дивилася на нас.

— Може, його переклали?

— Ні.

— Учора була реставраторка.

— Не брала.

— Оцифрування?

— У вівторок.

— Тоді…

Вона підняла на мене очі.

Я замовкла.

У відділі рукописів узагалі швидко вчишся мовчати. Тут не можна було їсти, пити, класти власні папери поверх документів і поводитися з книжками так, як моя мама з кулінарним зошитом: притиснути ліктем і ще зверху поставити чашку.

Каву я залишала в шафці біля входу. Ручку теж. Працювали олівцем.

Руки — чисті й сухі.

Білих рукавичок, які всі чомусь уявляли при слові «архів», Ірина Володимирівна не любила. Нітрилові лежали окремо — для фотографій.

«Це не серіал», — сказала вона мені в перший день.

Зате зараз усе дуже нагадувало серіал.

Дешевий.

У якому бюджет закінчився ще до появи поліції.

Ірина Володимирівна знову відкрила коробку. Наче сподівалася, що за пів хвилини альбом передумає і повернеться.

Не повернувся.

Учора тут лежав рукописний альбом Олени Вернигори за 1927–1929 роки. Сімдесят три аркуші. Замальовки Києва, начерки декорацій, уривки листів, які вона чомусь писала просто між ескізами, кілька фотографій.

Я знала точну кількість не тому, що маю дивні стосунки з числами.

Я перевіряла його вчора.

Особисто.

— Коли ти здала?

— О вісімнадцятій дванадцять.

— Точно?

Я потягнула картку до себе.

Там стояло:

18:12. Повернено. Стан без змін.

І нижче мій підпис.

Маленький. Косий. Некрасивий.

Раптом страшенно важливий.

— Я була тут, — сказала я. — Ви були тут.

— Я вийшла до директора о шостій.

Точно.

Згадала.

Вона пішла раніше, а я доробляла описи до завтрашнього монтажу виставки.

— Але я здала альбом Галині Сергіївні.

Ірина Володимирівна нічого не сказала.

Це мені не сподобалося.

— Що?

— Галина сьогодні не вийшла.

— Захворіла?

— Подзвонила о сьомій двадцять. Температура.

— І?

— І нічого.

— Ви зараз сказали «і нічого» так, ніби там дуже багато чого.

Вона стиснула губи.

У коридорі грюкнули двері.

Я повернула голову.

Спочатку зайшов Віктор Петрович з охорони. За ним — жінка з адміністрації, прізвища я ніколи не пам’ятала, хоча вона тричі мені його говорила.

А останнім увійшов Лев Арсен.

Я подивилася на Ірину Володимирівну.

— Ні.

— Я його викликала.

— Навіщо?

Лев почув.

— Доброго ранку й тобі, Рудик.

Він був у чорній футболці, темно-сірій сорочці поверх неї й із рюкзаком на одному плечі. Волосся ще вологе. Або після душу, або потрапив під дощ.

Знаючи Лева, він міг просто вилити на себе воду в туалеті, якщо запізнювався і хотів мати вигляд людини, яка дуже старалася.

— Ти щось забув? — запитала я.

— Сподівався, що ти.

— Не сьогодні.

— Шкода.

Ірина Володимирівна повернулася до нього:

— Учора після сьомої ви заходили сюди вдруге?

Лев перестав усміхатися.

Майже непомітно.

Але я помітила.

— Так.

Жінка з адміністрації відразу відкрила блокнот.

— О котрій?

— Не знаю. Близько сьомої.

Я знала.

— Дев’ятнадцять нуль три.

Тепер усі подивилися на мене.

Лев теж.

— У тебе дуже моторошна пам’ять, — сказав він.

— У мене є годинник.

— Теж неприємно.

— Ви заходили разом? — перебив Віктор Петрович.

— Так, — сказала я.

Лев одночасно сказав:

— Ні.

Настала тиша.

Я повільно повернула голову.

— Що?

Він насупився.

— Я зайшов першим.

— На чотири секунди.

— Отже, не разом.

— Ти серйозно?

— Мене попросили відповідати точно.

Віктор Петрович потер перенісся.

Йому було десь під шістдесят, і, здається, за останню хвилину він устиг пошкодувати про всі професійні рішення, які привели його до цієї кімнати.

— Ще раз. Навіщо ви повернулися?

Я показала на Лева.

— Цей залишив кріплення від камери.

— Пластину, — сказав він.

— Що?

— Швидкознімну пластину.

— Людство врятоване.

— Якщо напишуть «кріплення», оператори сміятимуться.

— Леве, замовкни.

— Я допомагаю слідству.

— Слідства ще немає, — сухо сказала жінка з адміністрації.

— Тоді я тренуюся.

Ірина Володимирівна прикрила очі.

Учора він знімав матеріал для університетського ролика про майбутню виставку. Ніяких документів крупним планом. Ніякого спалаху. Нічого не торкатися.

Перші дві умови він виконав.

З третьою почалися переговори вже через сім хвилин.

У якийсь момент Лев вирішив, що старе латунне прес-пап’є чудово виглядатиме біля альбому.

Я сказала, щоб поставив назад.

Він поставив.

Потім запитав:

— Ти завжди така?

— Яка?

— Наче тобі видали персональну відповідальність за минуле.

Я тоді не відповіла.

Тепер трохи шкодувала.

Можна було сказати щось образливе.

— Скільки ви перебували тут увечері? — запитав Віктор Петрович.

— Хвилин десять, — сказала я.

— Одинадцять, — сказав Лев.