2. Новосілля

— Ну то що, ми будемо святкувати новосілля чи ні?! — сказала одна з її подруг і дістала, казна-звідки, дві пляшки шампанського. — Де у вас тут келихи? Нумо, дівчата, накриваймо на стіл! — наголосила вона. Здається, її звали Леся. Висока та струнка білявка, красива, наче модель. Чесно кажучи, у Тані всі подруги були дуже вродливі, але, як на мене, занадто ще малі. Мені вже вісімнадцятий, а їм лише по шістнадцять. Фі, малолітки. Проте зараз було не до особистих роздумів — треба було накривати на стіл. Тим паче, що з хлопців тут був тільки я один.

Дівчата швидко та дружно притягнули до дивана журнальний столик. Застелили його скатертиною, розставили посуд і виклали все їстівне, що знайшлося в нашій оселі. Вони підсунули до столика геть усі меблі, які були вдома. І ми всі разом, хоч і пліч-о-пліч, вмостилися довкола цього зробленого нашвидкуруч, імпровізованого святкового столу.

На столику вже стояли дві пляшки шампанського. Вино. Сир. Ковбаса. Хліб. Ще якась швидка перекуска. Тарілок не вистачало, тож усі брали, що кому до вподоби, просто з великих мисок. Усі ж були голодні, бо добряче напрацювалися за день. «А взагалі, які ж дівчата молодці! — похвалив я їх подумки. — Красуні, та ще й он які працьовиті. Одразу видно — будуть гарні господині. Комусь із ними пощастить. Але для мене вони ще малі, бо я ж міряв їх по своїй сестрі Тані».

— Будь ласка, відкрий нам шампанське, — попросила одна з дівчат — руда та дуже-дуже вродлива.

— Ти ж тут серед нас єдиний кавалер, тож доглядай за нами, — звернулася до мене та сама дівчина, що принесла пляшки.

Я налив усім дівчатам по трошку.

— А собі? — здивовано спитала рудоволоса красуня.

— Я не п'ю, — щиро відповів я. — У нас у родині ніхто не вживає алкоголю. Особисто мені це нецікаво.

— Але заради такої події, мені здається, можна один келих випити, — не відчіплялася від мене руда.

— Гаразд, — погодився я й налив собі трішки шампанського.

— Ну, за нову квартиру! — першою випила та виголосила короткий тост висока струнка білявка.

— Так! Вікторії не наливати, — сказав я Тані. — Воно б, звісно, й вам, дівчата, не слід було пити, але вас більше, тож я вас усе одно не переперечу, — посміхнувся я однокласницям сестри.

Усі дівчата дружно всміхнулися мені у відповідь. Чесно кажучи, я їх ще погано знав за іменами. На мою думку, тут були: Леся, Аліна, Квітослава, Оля, Ната і ще одна дівчинка, ім'я якої я все ніяк не міг запам'ятати. А, здається, її звали Яна. Майже всі як на підбір — високі та стрункі. Окрім Яни й Нати, які були невисокого зросту. Яна — не огрядна, але й не занадто худорлява. Така собі тиха та, здається, спокійна, звичайна дівчина, нічого особливого. Волосся в неї було руде, дуже гарне. Зате всі інші — модельної зовнішності: високі, стрункі, з довгими ногами та милими личками. Дуже красиві дівчата.

— Давайте вже знайомитися, бо я навіть не знаю, як вас усіх звати, — запропонував я, коли ми допили першу пляшку.

— Леся, — посміхнулася мені висока білявка, яка виголошувала перший тост.

— Квітослава, — назвала нарешті своє ім'я висока руда красуня. — Але я люблю, коли мене називають Квіточка.

— Оля, Ната, Аліна, — почали називатися інші дівчата. Остання була Яна.

— Приємно познайомитися, — казав я кожній з них. Вони й справді були дуже приємними та веселими, але для мене — занадто малі. Здавалося, що два роки різниці — це дуже багато. Я почувався дорослим чоловіком, хоч, звісно, таким ще не був. І хоч майже всі довкола були красунями, я прагнув знайти собі дорослішу дівчину — десь тут, у новому районі.

А тим часом дівчата вже допили другу пляшку й стали ще веселішими. Вони розмовляли геть усі одночасно й голосно сміялися зі своїх шкільних історій. І лише Яна весь вечір спілкувалася зі мною і більше ні з ким. Я подумки відзначив, що вона до того ж дуже вихована та розумна.

Ми просиділи за столом майже до самої ночі. І хоч увесь день тяжко працювали, ніхто поки не збирався лягати.

Потім захотіла спати наша молодша сестра. Ми одразу відправили Віку до її кімнати.

— І не дивно. Бідна дитина так за день втомилася, — несподівано для всіх заступилася за неї Яна.

— Так, дівчата, — Таня, як завжди, рішуче взялася командувати, — ходімо теж спати. Тільки спочатку допоможіть мені прибрати зі столу.

Усі її подруги модельної зовнішності одразу за метушилися й почали наводити лад у кімнаті. Я й озирнутися не встиг, як зі столу все прибрали, посуд вимили, а ліжка розібрали. Це було дивовижно, але все сталося саме так.

— Тепер залишається головна проблема: де вас усіх укласти спати? — звернувся я до дівчат.

Усі трішки розгубилися, бо ліжок у нас було лише три. Та й навіщо зараз більше? Ми ж не щодня приймаємо таку купу гостей.

— Ой, а давайте не лягати, а всю ніч грати в карти чи розмовляти? — запропонувала Тетянина однокласниця Ната.

Вона, звісно, красива дівчинка, але як іноді щось бовкне — хоч стій, хоч падай.

— Та ні, — позіхаючи на всю квартиру, мовила блондинка Леся. — Особисто мені треба виспатися. Показуйте, де моє місце.

— Ахахах, — одразу розразилася сміхом наша Таня. — Твоє місце у тебе вдома!

Леся не образилася: вона вже давно звикла до своєрідного гумору моєї середньої сестри.

— Ні, ну а все-таки? Хто де спатиме? Я так і не зрозуміла. Я хочу спати! — почала голосно обурюватися Леся.

— Зараз розберемося. Не ний, — зупинила її скиглення середня сестра.

Ми почали дружно вирішувати, хто з ким спить.

— Ти йди до Вікі, а дівчата хай займуть твоє ліжко, — запропонував я Тані.

— Який ти розумний братик! — відповіла мені сестра. — Ти будеш сам у ліжку, як король, а ми тулитимемося вдвох? Хай тоді й до тебе хтось іде на ніч.

— Як ти собі це уявляєш? — здивувався я. — Я хлопець, а вони дівчата. Це ж непристойно!

— Порахуй краще, — мовила середня сестричка. — Нас троє, плюс дівчат — шестеро осіб. Хіба всі до мене в ліжко вмістяться?

— Хай дві дівчини йдуть на моє місце, а я ляжу на підлозі, — вирішив я. Це, як на мене, буде по-чоловічому. Не вкладати ж гостей на підлогу? Вони ж дівчатка, та ще й гості.