1. Переїзд

Переїзд. О! Ви взагалі знаєте, що таке переїзд з однієї квартири на іншу? Це щось схоже на стихійне лихо. Можна сказати, якась всесвітня катастрофа.

Речі, речі… Дивани, шафи та стільці. Табуретки, книги, одяг — дуже багато всілякого одягу, — взуття, якесь спальне та постільне приладдя, посуд і знову якісь тумбочки й полички. І знову: речі, речі, речі.

Усе це можна було побачити в один із останніх днів липня в тихому, непримітному дворі десь у старій частині нашого великого міста.

Це ми переїжджали до нової оселі. Ми — це я та дві мої молодші сестри. Середню звуть Тетяна, а малу — Віка, Вікторія.

Раніше ми жили на самому краю нашого міста. Одразу за нашим маленьким будиночком починався справжній ліс, а за лісом — велике водосховище.

На трьох у нас був маленький двокімнатний будиночок. Майже рік ми жили там самі, бо батьки працювали за кордоном — у далекій, сонячній Італії. І ось вони заробили грошей та нарешті купили нам нову трикімнатну квартиру.

Будинок був старий. Мабуть, йому було вже років сто, а може й трохи менше. Та кімнати там були такі величезні, що кожна — як увесь наш старий будиночок.

Ми швидко носили речі з великої вантажівки на другий поверх. І, правду кажучи, не було часу навіть як слід роззирнутися довкола. Разом із друзями ми намагалися якнайшвидше розвантажити машину і поспішали, збігаючи сходами туди й назад зі швидкістю надзвукового літака. Треба було встигнути все зробити до темряви, тому ми дуже старалися.

Моїм друзям, як і мені, було по сімнадцять-вісімнадцять років. Ось, наприклад, мені вже пішов вісімнадцятий, бо день народження у мене у квітні — саме тоді виповнилося сімнадцять. Тому я почувався вже достатньо дорослою людиною. Справжнім чоловіком!

Ми так швидко бігали нагору з речами, а потім у дворі так поспішали розвантажити велику машину, що я навіть не встиг роздивитися, що це взагалі за двір і що тут до чого. «На все це у мене ще буде купа часу», — думав я, біжучи з речами на свій другий поверх.

Добре ще, що це був звичайний робочий день, тож роззяв навколо майже не було. Я чудово розумів, що в такому тихому місці кожна нова людина — це вже чимала подія.

У самій квартирі розпоряджалися дві мої рідні сестри. Здебільшого командувала середня — Тетяна. Поки я з друзями та її подругами й однокласницями носився знизу вгору, намагаючись якнайшвидше затягти всі речі до квартири, сестра керувала всередині приміщення — що й куди ставити, — майстерно, наче все життя тільки цим і займалася. Але все одно безлад був цілковитий. Зате було дуже весело! Хлопці й дівчата швидко знайшли спільну мову. Можливо, саме тому вся робота здавалася легкою, хоч насправді це було досить важко.

До речі, моїй середній сестрі вже майже шістнадцять, і вона теж вважає себе дорослою та дуже любить командувати. Але вона в нас добра й хороша. А те, що заправляє всіма своїми подругами, то це тому, що Тетяна в нас теж Овен — і це одразу по ній помітно. А от Віка — інша. Їй уже чотирнадцять, але вона в нас така спокійна та розумна не по роках дівчинка. Не те що я та Тетяна.

І ось наша середня сестра якраз роздавала всім свої розпорядження, і, що найдивніше, всі її слухалися!

Усі із задоволенням бігали туди-сюди поверхами. Я навіть не помітив, як ми розвантажили повну машину речей. Коли кузов нарешті спорожнів, я покликав хлопців до себе, до нового дому, щоб разом відсвяткувати новосілля, ну і заодно, звісно, віддячити за допомогу. Але вони так втомилися, що навідріз відмовилися пити. Та й вечір уже підходив — їм треба було їхати додому, а добиратися далеко й довго. Якщо міським транспортом, то їхати до нашого колишнього району хвилин дев'яносто. Тому хлопці ще раз навідріз відмовилися, як я їх не запрошував. Машина якраз поверталася назад до нашого селища, тож вони разом залізли в кузов, помахали нам руками й поїхали. Це було сумно, але що поробиш — треба було звикати до нового місця. Тепер наш район тут.

Я піднявся нагору. У квартирі вже більш-менш було де розвернутися. Таня навидмахи обрала собі кімнату, а дві інші призначалися мені та нашій молодшій сестрі Віці. Окрім нас, у квартирі ще були однокласниці Тетяни. Я їх знав не дуже добре — навіть ім'я пам'ятав ще не кожної, бо раніше, коли ми жили в маленькому будиночку, Таня майже ніколи не запрошувала їх у гості.

.