-1∞

Вже майже 400 років пройшло з того часу, як винайшли телепорт. Вже майже 400 років перед вченими стоїть одна проблема телепортації. Можна телепортувати все,що завгодно. Крім розуму, свідомості, можна сказати, душі. Навіть тварини при телепортації на будь-які відстані після прибуття живуть дуже довго. Зазвичай сам момент виходу стає для низ достатнім потрясінням, щоб померти від серцевого приступу. Сильніші ж з них ще деякий час продовжують жити - і то напевно лише на рефлексах. І чим примітивніша тварина тим легше переносить вона мить телепортації. Наприклад равлики практично не помічають якихось змін а жаби вже через одну відкидають лапки в перші декілька хвилин після експерименту. З людей найдовше проіснував - бо життям це не назвеш - шестилітній хлопчик. Він помер у вiцi ста тридцяти шести років але за все своє життя пiсля телепортації  не реагував ні на що, хоч і був при свідомості.

Були також добровольці (читай - засуджені до страти, котрим дали вибір - або телепорт або … Правда останні років 200 всі вони вибирали друге) які проходили через цей процес. Ті, хто міг щось сказати, говорили, що там - вічність. З обривків їхніх фраз було зроблено висновок, що свідомість, якимось чином, подорожує окремо від фізичного тіла, причому дуже повільно. Наскільки повільно - ніхто не міг сказати, адже на момент виходу з телепорту вона вже була в тілі. Для зовнішнього спостерігача проходила мить, а для свідомості - вічність, можливо, декілька десятків, а то й сотень років. Точніше сказати не виходило - ті, хто міг щось сказати, зазвичай або вмирали від серцевого приступу в перші секунд 15-20 або втрачали глузд і могли лише повторювати хриплим голосом пару слів  - зазвичай про вічність, темряву і … Ну і все.

Вихід з цієї ситуації - подорожі в стані глибокого сну, без свідомості. В такому випадку все було нормально.

Я працював банальним охоронцем біля такого ж банального телепортаційного входу-виходу. Чисто номінально сидів біла Арки(давно вже не схожі і звичайні прямокутні двері на арку, але назва лишилась) і не допускав нікого в свідомості. Ніби знайдеться такий придурок, який захоче сюди влізти. Та навіть самогубці бояться такого і йдуть на свої мости чи куди там їм треба. А ще є купа систем безпеки, які слідкують за тим же. А я їх просто доповнюю. Такий закон чотирьохсотрічної давності - мусить бути живий охоронець біля кожного телепорту. Ну хоча б гроші платять. і поспати можна. Чим я постійно і користувався - правда ліжка не можна, але за 4 роки можна і до крісла привикнути.

Як кажуть, ніщо не передвіщало біди. Крім того, що її передвіщало. Я спокійно працював, навіть не хропів, так думаю. і тут в кімнаті для телепортації пролунав голосний гавкіт. Треба сказати, що я з дитинства боюсь собак, незалежно від їхнього розміру, і в принципі цього не приховую. Як потім стало відомо з камер відеоспостереження  - мій керівник - колишній однокласник і сусід по дому, вирішив мене провчити. Ну тобто відучити спати на робочому місці. Запис собачого гавкоту плюс хороші динаміки у відносно малому приміщенні - і я як ошпарений зриваюсь з свого робочого трону і втікаю від гіпотетичної загрози життю та штаням. Втікаю куди? Правильно - у найближчі відкриті двері.

Стало темно. Навіть так : стало ТЕМНО. Мій пробуджений адреналіном розум не зразу зрозумів, що відбулось. А коли зрозумів - то паніки не було. Розпач - так. Але не паніка. Я приречений бути тут майже вічно. Але оце майже абсолютно не тішить. Так. Треба постаратись заспокоїтись. Глибокий вдих… Стоп. Не виходить. Ну хоч так. Швидше помру. Не так страшно, як невідомість чи вічність тут. Рахуєм секунди. Раз, два, три… сто шість, сто сім...А дихати то не тягне, на фізичному рівні. Значить повітря тут мені не потрібне. Логічно, що вода і їжа також. Чому я такий спокійний? Це ж мені тут бути прірву часу. Адреналін не виділяється? Я почухав собі голову і… Спробував почухати немає відчуття тіла в просторі. Не так, як в невагомості. Просто я відчуваю, що не маю форми. Так можна зійти з розуму. Цікаво, я тут можу якось покінчити з собою? Буде час про це подумати.

Пройшло декілька годин. Мені так здається - немає до чого прив'язати відчуття часу, навіть серцебиття. Легко можна зрозуміти всіх, хто сходив з розуму після такого - жодного подразника, чи то зовнішнього чи внутрішнього - тільки твоя свідомість. Як після такого залишитись адекватним? і скільки часу потрібно витримати? Напевно, багато, бо навіть досить примітивні тварини вмирали після виходу. Треба думати, що робити. Ну тільки думати мені і лишилось. Чим мені тут реально зайнятись? Як би добре було б заснути. Поки не хочеться. Можливо через трохи вийде. Потрібно не забути ким я є. Регулярно нагадувати собі. Я - Томас Паркс, мені 28 років. Я телепортувався з Мілфорда, штат Делавер в … А куди? Було скидання даних після останнього клієнта? Я його не робив. Якщо пройшло більше півгодини, то значить я потраплю до центру комунікацій у Шелбі на Марс. Де тільки мене не було. Ех, якщо виберусь, звільняюсь з роботи. Ну з роботи то мене в будь-якому випадку попруть. Головне - щоб я це міг усвідомити. Треба не дати свідомості розслабитись. Нової інформації я не знайду, так що або придумувати щось або згадувати. Цікаво ,про що думали інші? Ті, які сюди потрапляли при свідомості до мене?

Не знаю, скільки пройшло часу, але я, Томас Паркс з Мілфорда, навчився все-таки вимірювати приблизний час тут. Зараз, коли я це говорю(хоча не говорю - думаю, але приємніше думати, що говорю), то це здається просто. Потрібно рахувати секунди в фоновому режимі. 86400 секунд - це доба, приблизно 600 000 секунд - це тиждень. Спочатку збивався, потім якось звик і навіть не можу уявити, як раніше такого не робив. Вирішив почати відлік часу з того моменту, коли почав рахувати не збиваючись. Відтоді пройшло приблизно 3 тижні. За цей період я зрозумів, що багато пам`ятаю. Пригадую найменші деталі з навчання, роботи, снів. Пригадую смаки, запахи, звуки. Тут немає сну. Це, напевно, найскладніше.