Глава 43. Випускний бал, чотири сукні та початок нового життя

Глава 43. Випускний бал, чотири сукні та початок нового життя

День, якого всі так довго чекали, нарешті настав.

Випускний.

Ще вранці ліцей «Інтелект» було важко впізнати. На подвір’ї з’явилися кульки, стрічки, квіти й великі плакати з побажаннями випускникам. Біля входу поставили святкову арку, а в актовій залі вже готували сцену.

Учителі бігали коридорами, перевіряючи останні деталі.

Учні теж не сиділи без діла.

Хтось поправляв зачіску.

Хтось шукав загублений телефон.

Хтось нервово питав:

— А де моя квітка?

А хтось уже фотографувався біля дзеркала.

Особливо хвилювалися дівчата.

Адже сьогодні вони мали виглядати так, щоб навіть ті однокласники, які бачили їх щодня протягом кількох років, раптом подумали:

«Невже це вони?»

Лія стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті.

На ній була та сама сукня, яку вона вибрала разом із Вікою та Катериною.

Ніжно-блакитна.

Вона нагадувала сукню самої Попелюшки — легка, повітряна, з красивою спідницею, яка спадала м’якими хвилями.

Лія покрутилася перед дзеркалом.

— Мамо, ну як?

Мама зайшла до кімнати й на мить завмерла.

— Господи…

— Що?

— Я дивлюся на тебе й не можу повірити.

— Чому?

Мама усміхнулася.

— Ще недавно ти бігала школою з рюкзаком, який був більший за тебе.

Лія засміялася.

— Мамо!

— А тепер переді мною справжня красуня.

Вона підійшла й поправила доньці волосся.

— Ти виросла.

Лія усміхнулася.

— І сьогодні я нарешті випускниця.

— Сьогодні.

Мама обійняла її.

— Я так тобою пишаюся.

Через кілька хвилин Лія вже вийшла з дому.

Біля машини на неї чекав Марк.

Він був одягнений у святковий костюм.

Побачивши Лію, хлопець просто застиг.

— Ну?

Лія посміхнулася.

— Що?

Марк мовчав.

— Марку?

Він нарешті кліпнув.

— Я…

— Що?

— Мені потрібні окуляри.

Лія засміялася.

— Навіщо?

— Бо ти зараз мене своєю красою засліпила.

— Дурник.

Марк підійшов до неї, обережно взяв за руку й повернув навколо себе.

— Моя Попелюшка.

— А ти тоді хто?

— Принц.

— Сам себе призначив?

— Звичайно.

Лія засміялася.

Марк обійняв її за талію.

— Ти неймовірна.

— Дякую.

— Я сьогодні нікуди тебе не відпущу.

— Навіть танцювати?

— Особливо танцювати.

Коли вони приїхали до ліцею, на подвір’ї вже було людно.

Першою Лія побачила Віку.

Подруга стояла у рожевій сукні.

— Ліє!

Віка побігла назустріч.

— Ти неймовірна!

— Ти теж!

— Я знаю, — гордо відповіла Віка.

Лія розсміялася.

— Скромність — твоя сильна сторона.

— Безперечно.

До Віки підійшов Олександр.

Він був у святковій сорочці й виглядав незвично серйозно.

— Віко.

Вона повернулася.

— Олександре…

Хлопець усміхнувся.

— Можна?

Він простягнув їй руку.

— Що?

— Запросити найкрасивішу дівчину на випускний танець.

Віка взяла його за руку.

— Можна.

Олександр обійняв її.

— Тоді сьогодні ти моя партнерка.

— А завтра?

— Завтра теж.

— А післязавтра?

— Подивимося.

Віка примружилася.

— Підозріло.

Олександр засміявся.

Невдовзі з'явилася Катерина.

Вона теж була святково вдягнена.

— Ну що, готові?

— Ні! — одночасно відповіли Віка й Лія.

Катерина засміялася.

— А виглядаєте так, ніби готові до червоної доріжки.

— Ми чотири роки до цього готувалися, — сказала Віка.

— До випускного?

— До фотографій.

Усі засміялися.

А потім прийшла Стефанія.

Вона стояла трохи осторонь.

На ній була червона сукня, яку вона вибрала разом із Лією.

Стефа спочатку соромилася заходити на подвір’я.

Їй здавалося, що всі дивляться лише на неї.

Але Лія одразу підійшла.

— Стефо!

— Привіт.

— Ти прекрасна.

Стефа усміхнулася.

— Завдяки тобі.

— Ні. Завдяки тобі.

Лія поправила їй волосся.

— Сьогодні просто насолоджуйся.

— Постараюся.

Саме в цей момент до Стефи підійшов хлопець із паралельного класу.

— Привіт.

— Привіт.

— Не хочеш потанцювати?

Стефа здивовано подивилася на нього.

— Я?

— А кого ще я запрошую?

Вона засміялася.

— Добре.

І вперше за довгий час на її обличчі з’явилася щира усмішка.

Стефанія зрозуміла: життя справді продовжується.

А ось із Кариною ситуація була зовсім іншою.

Вона прийшла пізніше.

На ній була сукня темного, майже чорно-сірого кольору.

Причому виглядала вона зовсім не так, як Каріна планувала.

Хтось примудрився намалювати на спідниці кілька величезних смішних плям.

Каріна стояла перед дзеркалом і не могла повірити.

— Хто це зробив?!

Віка, яка проходила поруч, побачила її й не втрималася.

— Ой…

Катерина прикрила рот рукою.

— Віко, не смійся.

— Я намагаюся!

Але через секунду Віка вже сміялася.

Каріна зло подивилася на неї.

— Дуже смішно?

— Якщо чесно?

— Ну?

— Трохи.

— Віка!

— Вибач!

Віка перестала сміятися, але посмішка все одно залишилася.

— Ти ж розумієш, що це не я зробила?

Каріна мовчала.

— Правда?

— Правда.

Віка подивилася на сукню.

— Але вигляд у неї такий, ніби вона сама пережила контрольну з алгебри.

Катерина не витримала й засміялася.

Навіть кілька учнів поруч посміхнулися. Каріна була страшенно розлючена. Та сперечатися вже не хотіла. Вона просто пішла далі. Нарешті всі випускники зібралися.