Глава 42. ЗНО, шпаргалки та святкування на п’ятьох

Глава 42. ЗНО, шпаргалки та святкування на п’ятьох

Ранок, якого всі чекали з одночасним страхом, хвилюванням і бажанням просто пережити його, нарешті настав.

ЗНО.

Ще кілька тижнів тому випускний здавався головною подією року. Але тепер усі зрозуміли: перш ніж одягнути красиві сукні, отримати квіти й фотографуватися до вечора, потрібно пройти через те, що набагато страшніше за будь-який святковий конкурс.

Через іспити.

Лія прокинулася дуже рано.

Вона сиділа на краю ліжка й дивилася на підручники, які лежали на столі.

— Невже сьогодні?

Телефон одразу завібрував.

Повідомлення від Віки:

«Ти вже прокинулася?»

Лія відповіла:

«Так».

Через кілька секунд:

«Я теж. Не спала майже всю ніч».

Лія усміхнулася.

«Повторювала?»

Віка:

«Ні. Боялася, що забула все, що знала».

Лія засміялася.

Ще одне повідомлення:

«Але зараз я вже згадала, що знаю хоча б своє ім'я».

— Оце вже хороший початок, — сказала Лія сама собі.

Біля ліцею зібралися випускники.

Хтось нервово гортав конспекти.

Хтось повторював правила.

Хтось дивився в одну точку.

А хтось робив вигляд, що абсолютно спокійний.

До останніх належала Каріна.

Вона сиділа в машині батьків і спокійно фарбувала губи.

Віка побачила її через вікно.

— Дивіться.

Катерина повернула голову.

— Що?

— Каріна.

Лія теж подивилася.

Каріна вийшла з автомобіля, поправила волосся й спокійно пішла до входу.

— Вона взагалі не хвилюється, — сказала Катерина.

— Їй є чого не хвилюватися, — відповіла Віка.

— Чому?

— Її батьки ще тиждень тому сказали, що готові оплатити будь-які додаткові заняття, репетиторів і навіть, здається, половину ліцею.

Катерина засміялася.

— Віка!

— А що? Я просто констатую фінансовий факт.

Лія похитала головою.

— Головне, щоб сьогодні всі чесно складали.

До учнів вийшла директорка ліцею.

Вона тримала в руках папку з документами.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, — пролунало у відповідь.

Директорка суворо подивилася на випускників.

— Сьогодні я хочу нагадати головне правило.

Усі насторожилися.

— Жодних шпаргалок.

Хтось тихо засміявся.

Директорка продовжила:

— Я повторюю: жодних шпаргалок, телефонів, підказок або будь-яких інших способів списування.

Вона зробила паузу.

— Якщо під час іспиту у вас знайдуть шпаргалку, порушення буде зафіксовано, а результат може бути анульований.

Віка нахилилася до Лії.

— Вона зараз дивиться прямо на мене.

Лія ледь стримала сміх.

— Чому саме на тебе?

— Не знаю. Мабуть, у мене обличчя підозріле.

Катерина прошепотіла:

— У тебе не обличчя підозріле. У тебе думки підозрілі.

Віка образилася.

— Я просто люблю творчий підхід.

— До шпаргалок?

— До навчання!

Лія тихо засміялася.

Учні зайшли до аудиторій.

Лія сіла за свою парту.

Перед нею лежали завдання.

Вона глибоко вдихнула.

— Спокійно.

Перші завдання виявилися цілком знайомими.

Лія почала писати.

Через кілька хвилин вона вже повністю зосередилася.

Так само працювали Віка й Катерина.

Олександр сидів у сусідній аудиторії.

А Марк, який також складав іспит, намагався не думати про те, що після всього цього нарешті можна буде відпочити.

Стефанія теж сиділа над завданнями.

Вона нервувала, але цього разу вирішила покластися тільки на власні знання.

Я повинна сама.

Вона згадала слова Лії:

«Другий шанс означає, що ти повинна довести, що його не дали даремно».

Стефа усміхнулася й продовжила писати.

Час ішов.

В аудиторії панувала тиша.

Було чути лише шелест паперу та скрип ручок.

Іноді хтось важко зітхав.

Віка дивилася на завдання.

— Так…

Вона пошепки сказала:

— Ми знайомі.

Потім подивилася на наступне.

— А от із тобою я вперше зустрічаюся.

Наглядачка суворо подивилася на неї.

Віка одразу схилилася над роботою.

— Мовчу.

Лія ледве стримувала сміх.

Нарешті пролунав сигнал про завершення.

— Час закінчився.

Учні поклали ручки.

Лія видихнула.

— Все.

Віка вийшла з аудиторії й одразу підняла руки.

— Я вижила!

Катерина розсміялася.

— Ми всі вижили.

— Ні, я говорю про себе особисто. За інших не ручаюся.

Лія обійняла подруг.

— Ви молодці.

Незабаром до них приєдналися Олександр і Марк.

— Ну що? — запитав Марк.

— Живі, — відповіла Віка.

Олександр усміхнувся.

— І як?

— Нормально.

Лія кивнула.

— Думаю, добре.

— А ти? — запитав Марк.

— Теж.

— Стефа?

Дівчина підійшла до них.

— Я теж написала.

Віка усміхнулася.

— Молодець.

Стефа подивилася на них.

— Тепер залишається чекати.

— Найстрашніше, — сказала Катерина.

Дні очікування тягнулися повільно.

Спочатку всі говорили:

— Результати будуть скоро.

Потім:

— Ще трохи.

А потім кожні десять хвилин перевіряли телефони.

Віка одного разу так часто оновлювала сторінку, що Катерина сказала:

— Ти зараз телефон зламаєш.

— Я хочу знати результат!

— Він швидше з'явиться, якщо ти перестанеш дивитися на екран кожні дві секунди.

— А раптом він соромиться?

І нарешті результати з'явилися.

Лія сиділа вдома, коли телефон завібрував.