Глава 38. Другий шанс

Глава 38. Другий шанс

До суду над Стефанією залишався лише один день.

У будинку, де вона зараз перебувала разом із матір’ю, панувала важка тиша.

Орися сиділа поруч із донькою і час від часу поглядала на неї. Стефанія майже не говорила. Вона лише дивилася у вікно й думала про все, що сталося за останній час.

Ще зовсім недавно її найбільшою проблемою здавалося нерозділене кохання до Марка.

А тепер через ревнощі вона опинилася перед судом.

Завтра їй мало виповнитися сімнадцять.

І саме в цей період життя перед нею могла закритися дорога до нормального майбутнього.

Стефа тихо запитала:

— Мамо?

— Я тут.

— Що зі мною буде завтра?

Орися не одразу відповіла.

— Я не знаю, доню.

— Мене справді можуть відправити до колонії для неповнолітніх?

— Якщо суд ухвалить таке рішення.

Стефа опустила голову.

— Я не хочу.

Орися взяла її за руку.

— Я знаю.

— Я хочу просто закінчити школу.

— Тоді треба було думати про це раніше.

Стефа кивнула.

— Знаю.

Орися подивилася на доньку.

— Але зараз найважливіше — говорити правду й не намагатися перекласти свою провину на когось іншого.

— Я більше не хочу брехати.

— Добре.

Стефа витерла сльози.

— Я вже попросила Лію пробачити мене.

— І що вона сказала?

— Що поки не може повністю пробачити.

— Це зрозуміло.

— Але вона прийняла мої вибачення.

Орися усміхнулася крізь сльози.

— Значить, у твоєму житті ще є шанс усе змінити.

Стефанія подивилася на матір.

— Ти справді так думаєш?

— Я хочу в це вірити.

Тим часом в Іспанії Лія сиділа у своїй кімнаті.

За вікном було сонячно.

На столі лежав її щоденник, поруч — маленький брелок, який подарував їй Марк.

Але Лія сьогодні майже не дивилася на нього.

Вона думала про Стефу.

Після їхньої зустрічі Лія не могла позбутися одного відчуття.

Їй було шкода двоюрідну сестру.

Так, Стефа зробила страшну помилку.

Так, вона дозволила ревнощам керувати собою.

Так, через її рішення Лія опинилася в небезпеці.

Але Лія бачила перед собою не тільки винну людину.

Вона бачила сімнадцятирічну дівчину, яка зруйнувала власне життя через неправильний вибір.

Лія тихо сказала:

— Навіщо ти це зробила, Стефо…

Вона витерла сльозу.

У дверях з'явилася мама.

— Ліє?

— Мамо, заходь.

Мама сіла поруч.

— Ти знову думаєш про Стефанію?

— Так.

— Я здогадалася.

Лія зітхнула.

— Я не можу перестати думати про те, що завтра суд.

— Ти не повинна почуватися винною.

— Я не почуваюся винною.

Лія замовкла.

— Просто мені її шкода.

Мама здивовано подивилася на доньку.

— Після всього, що вона зробила?

— Так.

— Ліє…

— Я не виправдовую її, мамо.

Дівчина подивилася на неї.

— Вона зробила неправильно. Дуже неправильно. Але я не хочу, щоб через одну помилку вона втратила все життя.

Мама нічого не відповіла.

— Вона ще молода, — продовжила Лія. — Їй майже сімнадцять. Вона могла б закінчити школу, змінитися, зрозуміти свою помилку.

— А якщо вона знову зробить щось подібне?

— Не думаю.

— Чому?

Лія задумалася.

— Бо тепер вона побачила наслідки.

Через кілька хвилин Лія спустилася вниз.

У вітальні сидів її вітчим.

Він переглядав документи.

— Можна з тобою поговорити?

Він відклав папери.

— Звичайно.

Лія сіла навпроти.

— Це про Стефанію.

Вітчим одразу зрозумів.

— Я слухаю.

— Завтра суд.

— Так.

— Я хочу тебе дещо попросити.

— Що саме?

Лія набрала повітря.

— Відклич скаргу на Стефанію.

Вітчим завмер.

— Що?

— Будь ласка.

— Ліє, ти розумієш, про що просиш?

— Так.

— Вона була причетна до того, що тебе викрали й закрили в печері.

— Я знаю.

— Ти могла серйозно постраждати.

— Знаю.

— І після всього цього ти хочеш, щоб я відкликав скаргу?

Лія кивнула.

— Я хочу дати їй шанс.

Вітчим відкинувся на спинку крісла.

— Ти її пробачила?

Лія замислилася.

— Не повністю.

— Тоді чому?

— Бо я не хочу, щоб її майбутнє було зруйноване.

Вітчим мовчав.

Лія продовжила:

— Вона зробила дурість через ревнощі. Вона зрозуміла свою помилку. Вона попросила мене пробачити її.

— Це не скасовує того, що сталося.

— Я знаю.

— І не повертає той страх, який ти пережила.

— Знаю.

Лія опустила очі.

— Але покарання не обов'язково має зруйнувати їй усе життя.

Вітчим довго дивився на неї.

— Ти стала дуже дорослою.

Лія ледь усміхнулася.

— Мені просто хочеться вчинити правильно.

До кімнати зайшла мама Лії.

Вона почула останню частину розмови.

— Що сталося?

Вітчим пояснив:

— Лія хоче, щоб я відкликав скаргу на Стефанію.

Мама подивилася на доньку.

— Ти справді цього хочеш?

— Так.

— Ти не боїшся її?

— Уже ні.

— Не тримаєш на неї зла?

Лія відповіла не одразу.

— Зло залишилося. Але я не хочу жити з ним усе життя.

Мама обійняла доньку.

— Я пишаюся тобою.

Вітчим зітхнув.

— Я теж.

Він підвівся й підійшов до вікна.

— Добре.

Лія підняла голову.

— Справді?

— Я готовий розглянути можливість відкликати скаргу.

Дівчина усміхнулася.

— Дякую!

Але вітчим одразу додав:

— Проте не зараз і не просто так.

Лія уважно слухала.