Глава 37. Останнє прохання перед вироком

Глава 37. Останнє прохання перед вироком

Судовий день наближався невблаганно.

Щодня Стефанія дедалі гостріше відчувала, що назад дороги вже немає. Спочатку їй здавалося, що все можна виправити. Що Каріна допоможе. Що батьки Каріни знайдуть хорошого адвоката. Що гроші та зв'язки зможуть усе змінити.

Але тепер усе було інакше.

Каріна фактично відмовилася від неї.

Її адвокати наполягали на версії, що саме Стефанія була головною ініціаторкою того, що сталося з Лією. Вони намагалися зменшити відповідальність Каріни, перекладаючи якомога більше провини на Стефу.

Стефанія не могла повірити.

— Вона мене зрадила…

Орисія сиділа поруч і мовчала.

— Я думала, вона моя подруга, — продовжила Стефа. — А тепер робить вигляд, ніби я сама все придумала.

Орисія тяжко зітхнула.

— Ти сама обрала Каріну.

Стефа опустила голову.

— Знаю.

— Я попереджала тебе, що ця дівчина може втягнути тебе в неприємності.

— Я не слухала.

— Ні.

Орисія подивилася на доньку.

— Ти не слухала ні мене, ні здоровий глузд.

Стефа витерла сльозу.

— Я думала тільки про Марка.

— І саме через це мало не зруйнувала життя Лії.

Стефанія заплющила очі.

Перед нею знову постав образ двоюрідної сестри.

Лія, яка колись щиро їй довіряла.

Лія, яка могла розповісти їй свої секрети.

Лія, яка ніколи не вважала Стефу ворогом.

А вона…

Вона дозволила ревнощам засліпити себе.

— Мамо…

— Що?

— Я хочу попросити в неї пробачення.

Орисія здивовано подивилася на доньку.

— У Лії?

— Так.

— Ти впевнена?

Стефа кивнула.

— Я знаю, що вона може не пробачити мене. І, можливо, навіть не захоче мене бачити. Але я хочу хоча б один раз сказати їй правду.

Орисія взяла доньку за руку.

— Я спробую.

Наступного дня до суду залишалося зовсім мало часу.

Стефанія сиділа біля вікна й дивилася на небо.

Завтра їй виповниться сімнадцять.

Колись вона чекала цього дня з радістю.

Хотіла зустріти день народження з друзями.

Хотіла отримати подарунки.

Хотіла сміятися, фотографуватися, гуляти.

А тепер її сімнадцятий день народження став зовсім іншим.

Попереду був суд.

І можливе покарання у виправній установі для неповнолітніх.

Стефа гірко усміхнулася.

— Я сама все зіпсувала…

Орисія сиділа поруч.

— Доню…

— Я могла просто змиритися.

— Так.

— Могла побажати Марку щастя.

— Так.

— Могла залишитися подругою Лії.

— Так.

Стефанія заплакала.

— Але я хотіла забрати його собі.

Орисія обійняла її.

— Ревнощі можуть бути дуже небезпечними.

— Тепер я це знаю.

Вона витерла очі.

— Тільки запізно.

— Краще зрозуміти це зараз, ніж ніколи.

Стефа притулилася до матері.

— Я боюся.

— Я теж.

— Ти залишишся зі мною?

Орисія міцніше обійняла її.

— Скільки зможу.

Увечері Стефа знову заговорила про Лію.

— Мамо, будь ласка.

— Я спробую з нею зв'язатися.

— Ні.

Стефа похитала головою.

— Не телефоном.

— А як?

— Я хочу побачити її.

Орисія задумалася.

— Ти думаєш, вона погодиться?

— Не знаю.

— Вона має повне право відмовитися.

— Я знаю.

— І якщо вона не захоче тебе бачити, ти не будеш її переслідувати?

Стефа кивнула.

— Не буду.

— Тоді я спробую поговорити з її мамою.

В Іспанії Лія саме сиділа у вітальні разом із Марком.

Вона вже почувалася набагато краще після пережитого.

На столику лежав її маленький брелок у формі двох половинок серця.

Марк помітив, що Лія знову торкнулася його.

— Ти досі його носиш.

— Звичайно.

— Він тобі не набрид?

— Ні.

Лія усміхнулася.

— Це твій подарунок. Як я можу його зняти?

Марк поцілував її в чоло.

— Я радий.

Саме тоді задзвонив телефон.

Мама Лії подивилася на екран.

— Орисія?

Лія насторожилася.

— Мама Стефи?

— Так.

Вона прийняла дзвінок.

— Алло?

Почувши голос Орисії, жінка відразу стала серйозною.

— Добрий вечір.

— Добрий вечір.

— Я телефоную через Стефанію.

Мама Лії замовкла.

Марк теж уважно подивився на неї.

— Вона хоче попросити Лію про одну послугу.

— Яку?

— Побачитися з нею.

У кімнаті стало тихо.

Мама Лії подивилася на доньку.

— Ліє…

Дівчина все почула.

Вона не відповіла одразу.

Її серце стислося.

Стільки всього сталося.

Печера. Страх. Стефанія. Каріна.

Брехня.

Але тепер Стефа хотіла зустрічі.

Лія подивилася на Марка.

— Я не знаю.

Марк не став вирішувати за неї.

— Тільки ти можеш вирішити.

Лія опустила очі.

Потім підняла їх.

— Я зустрінуся.

Мама здивувалася.

— Ти впевнена?

— Так.

— Чому?

Лія тихо відповіла:

— Я хочу почути, що вона скаже.

Наступного дня Орисія привезла Стефанію на зустріч.

Дівчина нервово стискала руки.

— Мамо…

— Я тут.

— А якщо вона мене зненавидить?

— Це її право.

Стефа кивнула.

— Я знаю.

Вона подивилася у вікно.

— Я просто хочу сказати їй правду.

Невдовзі вони зустрілися.

Лія стояла поруч із Марком.

Побачивши Стефу, вона завмерла.

Стефанія теж не могла поворухнутися.

Колись вони могли сміятися разом.

Тепер між ними стояла величезна прірва.

— Ліє…

Стефа зробила крок уперед.