Глава 30. Прощальний брелок та пастка Стефи

Глава 30. Прощальний брелок та пастка Стефи

Ранок у будинку Лії розпочався незвично рано.

Ще сонце тільки починало визирати з-за дахів сусідніх будинків, а в коридорі вже стояла валіза. Поруч із нею — невелика сумочка, рюкзак і ще одна торбинка, яку мама Лії наполегливо називала «речами першої необхідності».

Сама Лія востаннє перевіряла паспорт.

— Документи є…

Вона заглянула в сумочку.

— Телефон є…

Потім перевірила зарядку.

— Зарядка є…

З-за дверей почувся голос матері:

— Ліє, ти готова?

— Так!

— Точно?

— Так!

— Нічого не забула?

Лія замислилася.

— Здається, ні.

Мама зайшла до кімнати.

— А щоденник?

Лія миттєво схопила його.

— Ой! Оце було б справжнє лихо!

Мама засміялася.

— Я ж знала, що без нього ти нікуди.

Лія притиснула щоденник до грудей.

— Він зі мною завжди.

Незабаром унизу вже чекав вітчим. Машина була готова, валізи поклали в багажник.

Лія востаннє подивилася на свій будинок.

— Ну що ж… Іспаніє, зустрічай.

Вона сіла на заднє сидіння. Мама сіла поруч, а вітчим зайняв місце водія. Автомобіль рушив. Дорогою Лія дивилася у вікно, але думки її були зовсім не про Іспанію. Вона дивилася на телефон. Марк досі не написав.

— Він, мабуть, ще спить, — тихо сказала вона сама собі.

Та щойно вони під'їхали до аеропорту, Лія раптом помітила знайому постать біля входу.

Вона аж піднялася з сидіння.

— Не може бути…

Мама подивилася у вікно.

— Що?

— Марк!

Хлопець стояв біля термінала, озираючись на всі боки.

Він справді приїхав.

Лія швидко вийшла з машини.

— Марку!

Хлопець почув її голос, обернувся й одразу побіг назустріч.

— Принцесо!

Лія кинулася йому в обійми.

Марк міцно пригорнув її до себе.

— Я ж казав, що не дам тобі поїхати без прощання.

— Я думала, ти ще спиш!

— Після твого повідомлення? Я взагалі не спав.

— Ти божевільний.

— Твій божевільний.

Лія засміялася й обійняла його ще міцніше.

Мама Лії та її вітчим переглянулися.

— Нехай трохи побудуть разом, — тихо сказала мама.

— Звичайно.

Поки документи та багаж перевіряли, вони залишили Лію та Марка ненадовго самих.

Марк дістав із кишені маленьку коробочку.

— Це тобі.

Лія здивовано подивилася.

— Мені?

— Так.

Вона відкрила коробочку.

Всередині лежав невеликий брелок у формі двох половинок серця.

Лія завмерла.

— Марку…

— Коли тобі стане сумно, подивися на нього.

Він узяв брелок і прикріпив його до блискавки на її сумочці.

— А якщо ти скучатимеш за мною, просто пам'ятай, що я теж у цей момент думаю про тебе.

Очі Лії стали вологими.

— Ти спеціально хочеш змусити мене плакати перед вильотом?

— Ні.

— Бо майже виходить.

Вона обійняла його.

— Дякую.

Марк ніжно провів рукою по її волоссю.

— Я постараюся прилетіти до тебе, щойно буде можливість.

— Правда?

— Правда.

Лія подивилася йому прямо в очі.

— Я буду чекати.

Між ними настала тиха пауза.

Потім Марк ніжно поцілував її.

Лія відповіла на поцілунок, а коли вони відсторонилися, вона прошепотіла:

— Я люблю тебе.

Марк усміхнувся.

— Я теж люблю тебе, принцесо.

— Не забувай мене.

— Навіть не думай таке говорити.

Мама покликала:

— Ліє, нам час!

Дівчина ще раз обійняла Марка.

— До зустрічі.

— До зустрічі.

Вона побігла до рідних, не озираючись, хоча серце так і просило востаннє подивитися назад.

Марк залишився біля входу й дивився їй услід. Через кілька хвилин Лія разом із мамою та вітчимом уже сиділа в літаку. Літак піднявся в небо. Іспанія чекала.

А тим часом у ліцеї «Інтелект» уже розпочався перший урок.

Клас сидів тихо, коли двері раптом відчинилися.

— Вибачте за запізнення! — випалив Марк.

Учитель подивився на годинник.

— Марку, ви спізнилися.

— Так, перепрошую.

— Проходьте. І наступного разу приходьте вчасно.

— Добре.

Марк сів за парту.

Вчитель продовжив урок.

— Отже, хто може розповісти, що ми вивчали минулого разу?

Марк одразу підняв руку.

Учитель кивнув.

— Ви, Марку.

Хлопець почав відповідати. Він намагався зосередитися, але думки раз у раз поверталися до Лії.

Вона вже в літаку…

Мабуть, дивиться у вікно.

Цікаво, чи тримає мій брелок?

Марк ледь усміхнувся.

І саме тоді поруч зі столом пролунав тихий звук.

На підлогу впав олівець.

Марк навіть не відреагував.

Стефанія, яка сиділа неподалік, спеціально кинула його так, щоб він опинився біля його ноги.

Вона чекала.

Марк продовжував слухати вчителя.

Стефа насупилася.

Потім демонстративно нахилилася.

— Ой…

Вона сама хотіла підняти олівець, але Марк уже нахилився й підняв його.

— Тримай.

— Дякую, — солодко сказала Стефа й легенько торкнулася його руки.

Марк просто поклав олівець на її парту.

— Будь ласка.

І повернувся до уроку.

Стефа стиснула губи.

Нічого. Це тільки початок.

Вона знову спробувала привернути його увагу.

Але з іншого боку класу за нею уважно спостерігали Вікторія та Олександр.

Віка нахилилася до Сашка.

— Вона знову щось задумала.

— Я теж це бачу.

— Треба стежити.

— Без проблем.

Після уроку Марк підійшов до Вікторії та Олександра.

— Лія вже полетіла.

— Вона встигла попрощатися з тобою? — запитала Віка.