Глава 2. Паперова авіація та іспанський серпентарій

Глава 2. Паперова авіація та іспанський серпентарій

Перший день у ліцеї «Інтелект» зустрів Лію атмосферою, яку вона подумки охрестила «Гламурний Голокост». Проходячи крізь масивні скляні двері, дівчина щосили стискала в руках свій паперовий блокнот, наче це був щит Капітана Америки, здатний захистити від радіоактивного пафосу. Окуляри звично сиділи на носі, виконуючи роль лобового скла під час шторму.

Навколо вирував справжній елітний жах. Дівчата в спідницях від відомих брендів обговорювали нові айфони так, наче від цього залежало виживання людства. Хлопці, які пахли парфумами вартістю як бюджет невеликого українського містечка, штовхалися біля шафок. Раптом повітряний простір коридору прорізав білий об'єкт. Паперовий літачок, запущений чиєюсь твердою мажорною рукою, за витонченою дугою полетів уперед і з глухим звуком «влучив» прямо в ліве плече Лії.

— Ого, пряме влучання! Збитий бомбардувальник! — вигукнув хтось із натовпу.

Лія зупинилася, кліпаючи очима за товстими скельцями. Літачок упав до її ніг. Вона вже приготувалася почути чергову порцію кпинів, як раптом з-за рогу вискочив хлопець. Побачивши його, Лія ледь не впустила свій блокнот. На ньому були… окуляри! Звичайні, у простій чорній оправі. А замість брендового поло на ньому була біла, трохи запрана й бідненька сорочка, яка явно бачила кращі часи ще до винайдення інстаграму.

— Ой, вибач, будь ласка! Я не хотів, чесно! — хлопець підбіг, швидко підняв літачок і винувато подивився на Лію. — Ми тут просто… траєкторію випробовували для фізики. Я Олександр.

Лія застигла на місці. Її внутрішній аналітичний центр судорожно намагався обробити інформацію. Хлопець в окулярах і простій сорочці в ліцеї, де навіть у прибиральниць, здається, були золоті зуби з логотипом Gucci? Як він взагалі пройшов фейсконтроль на вході? Його не з'їли місцеві мажори ще на порозі?

Поки вона роздумувала над цією соціологічною загадкою, з-за спини Олександра випірнула маленька дівчинка. На вигляд їй було років тринадцять-чотирнадцять, і вона виглядала як янголятко, яке випадково депортували з раю прямо в підліткове пекло. Простенька синя сукня, дві акуратні косички і погляд, сповнений такої невинності, що у Лії на мить перехопило подих від контрасту з навколишнім серпентарієм.

Дівчинка з наївною усмішкою підійшла ближче і сміливо подала Лії руку.

— Привіт! Не зважайте на мого брата, він іноді занадто захоплюється аеродинамікою, — весело прощебетала вона. — Мене звать Катерина. А це мій старший брат Олександр. Ми тут перші дні, отримали грант на безкоштовне навчання через олімпіаду. Ти теж новенька, так?

У Лії на душі вперше за цей ранок потеплішало. Ця мила пара «неформатних» розумників була справжнім ковтком свіжого повітря серед океану дорогого парфуму.

— Привіт. Я Лія, — відповіла вона, обережно тиснучи маленьку долоньку Катерини. — І так, я теж тут… тимчасовий емігрант.

Але ідилія тривала недовго. Здалека, біля кабінету мов, стояла вона. Солідна дівчина, на якій золота було стільки, що її можна було здати в ломбард і викупити невелику область України. Модні шмотки з останніми трендами, яскрава блондинка з накаченими губами, які нагадували два соковитих пельмені, що прагнуть свободи. Її звали Каріна, і вона була головною правою рукою Стефанії — кузини Лії. Стефа стояла поруч, ліниво гортаючи стрічку в телефоні.

Каріна зверхньо примружила очі, розглядаючи трійцю «ізгоїв» біля вікна. На її обличчі з’явилася хижа посмішка суперзірки, яка помітила на знімальному майданчику погану масовку.

— Поглянь на це, Стеф, — тихо процідила Каріна, поправляючи золотий ланцюжок на шиї. — Схоже, я знайшла собі розвагу на цей семестр. Поглянь на ту милу мишку внизу та її нових друзів-жебраків. Вони що, зібралися відкрити тут гурток анонімних любителів секонд-хенду?

Стефанія кинула швидкий погляд на Лію, згадала свій ультиматум («Ти — порожнє місце») і лише байдуже знизала плечима:

— Головне, щоб вони не підходили до наших шафок. Від бідності буває алергія.

Раптом пролунав дзвоник, який змусив усіх судорожно рушити до кабінету. Першим уроком була іспанська мова. Лії пощастило сісти за одну парту з Катериною, а Олександр влаштувався одразу за ними.

Через хвилину до класу буквально влетіла вчителька. Вона була експресивною жінкою, яка приїхала за обміном прямо з гарячої Іспанії. На ній була яскраво-червона шаль, а в очах горів такий вогонь, ніби вона щойно тікала від розлюченого бика на кориді.

— ¡Buenos días, alumnos! — голосно, на весь кабінет закричала вона, активно жестикулюючи руками так, що ледь не зачепила глобус. — ¡Silencio, por favor! ¡Sentaos! (Тиша, будь ласка! Сідайте!)

Клас миттєво притих. Навіть мажори збагнули, що з цією жінкою жарти погані — вона могла закидати іспанськими дієсловами до смерті.

Вчителька швидко пройшлася між рядами і почала знайомити всіх іспанською мовою, вимагаючи, щоб кожен називав себе. Коли черга дійшла до Лії та її нових друзів, Катерина раптом піднялася і з абсолютно беззбройною, щирою посмішкою сказала:

— Señora, ¡мы якраз уже познакомились! — її суміш іспанської та української прозвучала так мило, що навіть сувора іспанка пом’якшала і посміхнулася у відповідь.

Проте не всі оцінили цю милоту. На задній парті Каріна демонстративно чмокнула губами, видавши звук, схожий на відкорковування пляшки шампанського. Вона закотила очі так глибоко, що ледь не побачила власний мозок.

— Ну все, з мене досить цього цирку «Малятко», — прошепотіла Каріна на вухо Стефанії. — Мої нерви не витримають цієї іспанської інквізиції разом із бідняцьким оптимізмом. Йдемо звідси.

Поки вчителька відвернулася до дошки, щоб написати відмінювання дієслова ser, Каріна та Стефанія з максимальною грацією кішок, що тікають із кухні з краденою ковбасою, підхопили свої дизайнерські сумочки. Вони навшпиньках, пригинаючись нижче рівня парт, тихо вислизнули з класу через задні двері, залишивши після себе лише стійкий шлейф парфумів та повне ігнорування навчального процесу.