Том І Розділ VІ "Покарання — десять"

Ранок почався з вологих подихів Раді, котра схилилась над моїм обличчям.

Ледь розплющивши очі побачила, як перед обличчям повстала кобиляча морда.

Від цієї картини, спочатку, пересмикнкло від страху. Спросоння здалося наче це оні прийшов по мою душу. Та коли почулося ржання відразу заспокоїлась.

Мінорі: А... Це ти. Ох, і налякала.

Позіхнувши я повернулася на бік солодко вмостилась на розкиданому сіні при цьому піднявши по самий ніс ковдру, котру мені передав король в шкаралупі горіха.

Та конячка не заспоковалась. Нагло потягнувши кут тканини на себе, вона забрала в мене теплий коц від чого по тілі побігли мурашки.

Мінорі: Агов!.. Поверни...

Хоча протест вийшов не дуже переконливим через млявим голос.

Тоді тварина закусила край порваної сукні тягнучи мене.

Мінорі: Куди?.. Зараз лише...

Я розімкнула очі дивлячись довкола й крикнула:

Мінорі: Зараз буде світанок!

Це взбадьорило і змусило покинути тепле ложе паралельно поправляючи одяг на бігу.

Холодне раннє повітря вдарило в щоки оппікаючи. Я бігла на високий схил не встигаючи роздивитися довкола. Тільки коли ж мої ноги стояли на високому ґанку, дозволила собі перевести подих спершись плечем до низького товстого дерева.

Коли ж чіткіше глянула вперед, зітхнула кубом пари від подиву.

Переді мною розкрився не хитромудрий пейзаж. Повсюди була рівнина, лише де-не-де проросли квіти, в далечині розкинулося широке поле, а прямо був степ утворюючи далеку смужку з під якої виглядали сором'язливі промінчики пихатого сонця, котре ніяк не наважувалося показатись.

Мінорі: Цього разу... Сама...
( Почитайте, що тим часом робить Кароль )

Як завжди, чоловік стояв на повітряній платформі дивлячись на древні гори, котрі так довго супроводжували його через тяжке життя - воно - тягар, який він ніс багато років.

Цього разу "процесія" тривала в тиші, такій знайомій і звичній. Думки покинули голову хоч на мить.

Кароль обернув голову ліворуч - хотів, щось сказати але відразу зупинився.

Кароль: Нарешті, сам.

Та перед очима замиготіла така набридлива особа. Вона казала щось, потребувала й просто мозолила зіниці лише однією присутністю.

Він фиркнув всміхаючись власним спогадам. А в голові пронісся короткий опис дівчини - незграба. Це бавило його й не викликало жодних почуттів. 
(Мінорі)

Мінорі: От би швидше повернутися в Вітряний Розкол. Там і справді краще.

Я поглянула праворуч немов в очікуванні побачити Володаря. Та нікого поруч не було. Лише пронеслась коротка характеристика - гімнюк. І все. Але на губах заграла посмішка, мусила згадати невдоволене обличчя Головного.

Чомусь, в наступну мить почала говорити сама до себе уявляючи що той поруч.

Кароль: Таки приємна моя компанія. 
(Кароль)

Набридлива особа схрестила б руки на грудях виказуючи щось.

Мінорі: Ще чого! Просто схід гарний.
(Мінорі)

Кароль: А... Вірю.

Той простежив за моїм поглядом дивлячись на горизонт.

Сонце підіймається вверх й знову величається над світом виблискуючи перед нами пишаючись собою й могуттю.

Кароль: І справді...

Зачаровано проговорив той.

Кароль: Одне і теж...
(Кароль)

Та чоловіка перебило продовження:

Мінорі: Але таке різне кожного ранку, хоча не міняється.

Кароль розплющив очі котрі прикрив на мить аби побачити співрозмовницю, та нікого не було.
(Мінорі)

Чогось я здивувалась. Знала, що поруч не має Кароля, та всеодно було відчуття немов король був поряд.
(Читайте, як зазвичай)

Нас розділяли сотні кілометрів, відстань стала перешкодою, події тиснули на обох. Та погляди зверталися до того самого сонця, до того самого сходу, до одного ж горизонту котрий ховав мене від нього й його від мене.

Але ми всеодно споглядали в далечінь думаючи одне про одного. Звісно, не найкраще. Він уявляв, як я вперше опинилася на гравії. А в мої голові сиділо його світлі, підняті брови в подиві.

Хоча нам не довелося почути одного:

Кароль: Доброго ранку, маленька дівчинко.

Мінорі: Доброго ранку, дратівливий дурень!

Чоловік спустився на землю дивлячись прямо. Я також це зробила немов в надії побачити цього фазана.

Та через пару секунд він

розвернувся йдучи до замку, проробивши теж саме пішла до роботи не обертаючись.

На мене чекало не мало. Хоч ранок й зустрів світанком, але в замку чекали сердиті прислуги. Вони не відходили, з гидкими вишкірами питалися, як я провела ніч і чи не зустрічався мені хтось на шляху до конюшні.

Мінорі:"Мерзоти все знали! Терпіти їх не можу!"

Але тікати від цієї теми вдавалося не складно, лише кивала щось, мимрила або робила вигляд наче нічого не почула.

Так пройшов тиждень. Тягучий, як карамель і липкий наче мед, він причепився до мене й ніяк не відпускав.

День я зустрічала на тому самому ґанку, виглядаючи гігантську зірку.

З часом, вдалося звикнути до такого не простого режиму. Та одного дня...

Покоївка: Ти!

Я вимивала підлогу в коридорі, точніше, те що було стоячи, при цьому, на колінах й потягнувшись вниз тулубом. Ніякої швабри мені не дали й змусили це робити голими руками від чого шкіра натерлась й набула насиченого багряного кольору.

Щойно до вух донісся поклик, відразу підняла голову від чого пасма волосся впали на спітніле обличчя й в ніс вдарив зараз хлору.

Мінорі: Так?..

Покоївка: Тебе кличуть. Піднімайся, приведеш себе до порядку перед тим, як заходити до золотої середини палацу.

Мінорі:"Ох... Не подобається це мені."

Дівчина з двома високими рудим хвостиками на голові, махнула рукою й подалась вперед.

Пішовши за нею, паралельно стиснула рукоятку кинджала котрий знаходився мід складками порваної форми.

Який же подив відчула, коли ми прибули до бані. Потім мені видали наказ помитися аби не смердіти перед важливою персоною.

Забравши зброю, заховала його під пахвою бо чула, як сказали, що потрібно змінити одяг. Тому тримати таку важливу річ вирішила при собі.