Том І Розділ ІІІ "І навіть тут вона мене знайшла"

Я відкрила очі зустрічаючись з білою стелею на якій мирно погойдувалась золота люстра.

Піднялася сердито розминаючи руки, спершись ліктями об світлий килим посеред кімнати, задумалась:

Мінорі:"І нащо мені те ліжко? Ось вирішення всіх проблем - коврик!"

Я встала сумно зітхаючи.

Мінорі:"От тобі й втеча... Цей король тепер ока з мене не зведе! А хоча... Чого це я такої високої думки про себе? Нащо йому - Головному вітряного Розколу, звичайна школярка?"

Чогось думки про це зовсім не допомагали підняти впалу силу духу.

Мінорі:"От би тут була Анна... Вона вміє підтримувати гумор в такій ситуації."

Відразу згадала кучеряве руде волосся подруги, яке вона старанно заплітала в дві об'ємні коси заздрісно зиркаючи на мій довгий шатен.

Можливо, я б заплакала в той момент, та двері повільно відкрилися змушуючи передумати.

На поріг кімнати стала Юкі. Брови були сумно опущені.

Чомусь я відразу випрямила спину згадуючи свою бабцю та її гнівний наказ.

Мінорі:"І що ж тепер з нею буде? Невже, вона постраждає через мене?!"

В голові з'явився план в якому доводилося потребувати своїх страждань, лишень би не чіпали Обаасан!

Жінка прикрила двері гнівно склавши руки на животі повторюючи позу зі свого портрету.

Юкі: Ох... Дурненько квіточко. Я ж попереджала, а ти?

В той момент губи немов супер клеєм склеїти від чого з них нічого зірватися не могло, та Юкі було байдуже.

Юкі: Все заради твоєї безпеки. Тобі не вийде звідси вийти через той схил. На нього не може сам Головний залізти, уже не кажучи за маленьку дівчинку. Та й тим паче... Потрібно аби ти торкнулася нашого розколу й все зрозуміти.

Тон її був ніжним, що було дуже не очікувано. Здавалося: сьогодні хтось інший погрожував вбити бабусю, але точно не ця жінка.

Мінорі: Я ж додому хочу...

Юкі: А що в ньому такого особливого?

Мінорі: Там моя Обаасан, найкраща подруга...

У відповідь та похитала головою.

Юкі: Скоро все зміниться, особливо для тебе.

Вона вийшла закривши двері на ключ.

Тоді я відчула гіркий відчай. Я ж в пастці. І взагалі не знаю, що робити.

Сльози старанно проривалися, та моя долоня боляче вдарила щоку, потім другу.

Мінорі: Нізащо!

Не можна знову падати в гнітючий відчай, я вже відчувала до себе огиду за таку слабкість.

У вікно різко постукав порив.

Обернувши голову побачила, як вітер активно тарабанить по склі і залізних ґратах.

Я підбігла ближче торкаючись холодного вікна і довкола долоні прорізався пар від тепла шкіри.

Мінорі: Що таке?

Мій друг різко міняв напрямок вказуючи ліворуч - до стіни.

Підійшла дивлячись на цупку поверхню. Провела пальцями відчуваючи подушечками застиглі шматочки висохлої фарби.

Мінорі: Нічого такого...

Але товариш все сильніше й сильніше бився до мене змушуючи пригледітись.

Мінорі: Гаразд!

Я виконала його проханням ретельніше гладячи стіну долонями. І ось, змогла помітила повністю гладку ділянку в формі невеличкого квадрата.

Натиснувши на нього злякано зробила крок назад стежачи, як промальовується прохід заввишки дверей у кімнаті. Частина стіни почала входити назад, просковзнувши пару метрів вона звернула ліворуч входячи в двір повторюючи форму.

Мінорі: Ого...

Я не здивувалася, іноді схожі думки приходили в голову. В кінець кінців, це ж замок! Звісно в ньому повинна бути така всячина по типу: тунелів, потаємних проходів чи кімнати для тортур.

Мінорі: От би чимось присвятити.

І тут, всередині спалахнули смолоскипи освітлюючи приміщення.

Мінорі: Сама доля проводить мені дорогу!

Я зробила кроки йдучи на цей поклик. Частина стіни вийшла і повернулася на місце.

Мінорі: Клас! Краще й бути не може!

Все настільки дратувало, що було байдуже на все це. І всеодно, якось виберусь. Повинна!

Через метри виднілися невеличкі отвори в формі невеличкого квадрата - того само завдяки, якому вдалося пройти сюди.

Я зазирнула в один з них, чомусь все булу бездоганно видно. Стало цікаво, і моя рука просунулася глибше торкаючись "кнопки", та висунулась роблячи прохід в кімнату.

Мінорі:"О! Тепер знаю, як вибиратись. Хоч щось радує

."

Це виявилася спальня. Стіни були пофарбовані в синій колір, в кінці кімнати стояло ліжко з двома кріслами й столом. В кутку велика дерев'яна шафа, та ломилася він неакуратно складених речей але одна половина поки друга була в порядку. Та й сама кімната наче розділена була.

Я, здогадавшись кому вона може належати, розчервонілася повертаючись до потаємних ходів.

Йшла довго й нудно поки не почулися голоси.

Чоловічий голос: І, що ж тепер робити? Звідки нам було знати?..

Почувся стукіт, хтось дзвінко вдарив кулаком по столі.

Знайомий голос: Ну звичайно! Ви ж викинули немовлят в ліс не даючи права на життя! А коли пройшло понад 140 років то різко згадали про дворянинів, які прославилися!

Мінорі:"Це ж той Король!"

Я тишком-нишком підійшла до отвору спостерігаючи за дивною картиною: за гігантським столом, в формі букви "П" сиділи люди. Праворуч - знайомі люди а ліворуч - невідомі, всі вони були рудими.

Мінорі:"Це ж ті... З Вогняного розколу!"

Головний сидів по центру розділяючи "П" на дві половини, поруч знаходився пузатий чоловік з яскравим волоссям та бородою. На голові велично лежала корона нагадуючи вогонь. Його одяг був багатим і складався з підрясника та мантії, тканини буди червоних, оранжевих і жовтих відтінків відповідаючи полум'ю. На деяких частинах розсипалися коштовні каміння, в основному - рубіни.

Обоє володарів активно сперечалися.

Головний: Це не справедливо по їхньому відношенню!

Король: Вони належать мені!

Головний: Ні. Коли ви викинули Ілму та Увелія то відмовилися від них назавжди.

Моє підглядання перервали кроки, праворуч від мене хтось йшов!

Я навіть злякатися не встигла бо почулося одночасне:

Аокі: Красуне Мі!