Том І Розділ ІІ "Пересаджені сакура"

Голос - грім в похмурому небі.

Погляд - блискавка.

Зовнішність - розквітлий нарцис.

Постава - графська.

Саме це я могла сказати побачивши, цього чоловіка.

Він дивився на мене дуже темними маслинистими очима.

Мінорі:"Але вони були зелені! Яких оні* ті змінилися?!"

( Оні - темні духи з Нарки - пекла. )

Незнайомець: Відповідай, юна простолюдинка!

Його звернення мусило розгнівати мене, але тільки страх обійняв розум забороняючи хоч щось сказати.

Гострий кінець меча сильніше вперся в тіло, з цим дотиком груди здавило витискаючи з мене повітря.

Я відчувала, як тремтять вії. То, що можна говорити за руки і, тим паче, ноги?

Хотілося впасти на холодну підлогу від знесилиння.

Та єдине, що вдалось: відчути на щоках вологу стежку сліз.

Мінорі:"Це кінець? Він вб'є мене? А я посварилась з бабусею..."

Було дуже соромно перед Обаасан. Вона не покинула мене, не взираючи на свій поважний вік доглядала за мною, дарувала те, про що більшість в моєму становищі могли тільки мріяти. І хоч її вчинок був гострішим за лезо, яке уже залишило не малу подряпину, але знала: все було обґрунтовано. А я немов розбещене дівчисько відмовилась і на додачу накричала на найближчу людину.

Уже здавалось немов вмираю, а на душі такі тяжкі гріхи та й тянуть її вниз, у саме пекло.

Незнайомець: Не реви. Витри з обличчя слабке неподобство і відповідай.

Я закивала головою виконуючи його наказ кажучи тремтячими губами:

Мінорі: Т-так... Вибачте.

Незнайомець закотив очі. Було видно: гидко за мною спостерігати.

Він опустив меч. Кінчик сперся до підлоги.

Чоловік перепитав:

Незнайомець: Хто ти? Звідки? Як по потрапила сюди?

Мінорі: Мене звати Пак Мінорі, я з селища неподалік...

З горем навпіл почала розповідь, і так само закінчила.

Звісно про вітра нічого не сказала, ще подумає: божевільна. Мені цього не потрібно, тому приховавши цей факт, очікувала на його реакцію.

Замість цього, чоловік підійшов до мене.

Я злякано відступила не значи, що робити.

Але все стало гірше коли я відчула позаду холодну стіну.

Незнайомець підійшла ближче. Лічені міліметри залишилися між нами.

Та він не торкнувся мене.

Лише дивився звисока.

Незнайомець: І, що з тобою робити?

Я ковтнула ком в горлі, Налякано прошепотіла: 

Мінорі: Відпустіть.

Зробивши крок назад, він вихопив з пояса довгий ланцюг. Той, неначе звір, швидко полетів у мене. Кінець обв'язав мої зап'ястя.

Мінорі: ?!.

Я тільки й встигла налякано подивитись на свої руки, в наступну секунду чоловік потягнув залізний прут від чого мало не впала.

Набравши хоробрості, вигукнула:

Мінорі: Що ви робите?!

Незнайомець: Тихо! Всіх розбудеш.

Єдине, що мені залишалось - вештатись за ним.

Я не була в змозі щось зробити.

Темні коридори мінялися новими, але коли ми проходили останній побачила багато дверей, над ними висіли таблички з надписами.

Місячне проміння освітило одне з них і довелось побачити вже знайоме ім'я. Вдумливо зачитала:

Мінорі:"Юкі."

Незнайомець: Заходь.

Не встигла я нічого зробити, як чоловік потягнув ланцюг.

По інерції впала вперед, прямісінько в якусь кімнату.

Тіло нестримно боліло від падіння.

Незнайомець простяг руку.

Тяжко стягнуті залізні кандали спали.

Незнайомець: Завтра берешся за роботу.

З цими словами, двері з голосним стуком закрились.

Сидячи на холодній підлозі, підняла долоні.

На зап'ястях залишились мозолі, декотрі протерлись випускаючи кров яка уже встигла запектись під залізом.

Все тремтіло.

Мені здавалось: вже померла, і за свою непокору перед бабусею покарана й знаходжусь в пеклі.

Я почала плакати.

Гнівно намагалась закричати, але замість цього чулися тихі подихи.

Було нестерпно.

Не знала куди потрапила, що зі мною зроблять, як будуть поводитись, казати, допомагати чи знущатися.

Але жахливе поводження незнайомця складало не найкраще враження.

Так і не піднявшись, я заснула.

Сонце піднялось над горами пануючи на землі. Та навіть його проміння не змогло мене розбудити.

Лише особа, яка зі зворотної сторони смикала ручку.

Через пару секунд суєти. В кімнату зайшла жінка

.

Акуратно заплетене волосся в кульку і сиві пасма дали зрозуміти: вона не молода.

Я уважніше придивилась.

Чорний одяг повністю огортав її тіло поверх якого був білий сарафан.

Жінка: Вітаю.

Довго думати не довелось. Відразу згадала портрет зморшкуватого обличчя.

Мінорі: Ви - Юкі?

Задоволено усміхнувшись, сказала:

Юкі: Так, правильно. А ти?..

Елегантно провівши рукою по повітрю в німому питанні, поглянула на мене.

Спочатку я розгубилася.

Але здогадавшись у її намірах, зробила нахил голови в поклоні.

Мінорі: Я - Пак Мінорі.

Юкі: Пак?.. Це що означає?

Повернувшись у попередню позу, відповіла:

Мінорі: Моє прізвище.

Юкі: Прізвище?

Її обличчя стало подібне небу в час грози.

Юкі: Я не дуже розумію.

Мінорі: В якому сенсі? А у вас...

Жінка опустила плечі.

Юкі: Ні, не має. Усі в цьому замку такі.

Я піднялася підбігаючи до неї. В голові промайнуло: вона - мій порятунок!

Втрачати надію втекти звідси не хотілося. Тому схопивши знайому за руку, стала на коліна захлинаючись слізьми.

Мінорі: Благаю! Допоможіть мені! Те, що я сюди потрапила - помилка. Я не мушу тут знаходитися! Врятуйте мене!

Брови в здивуванні піднялись а рот розкрився. Вона присіла поруч гладячи мене по макітрі наче мати заспокоювала своє дитя.

Юкі: Не вийде, квіточко. Головний наказав прийняти та адаптувати тебе до нового життя.

Мінорі: Що? Ні!!! Я не дозволю.

Від люті піднялась ідучи назад.

Мінорі: Це не може бути правдою!

Страх пройшовся мурашками по шкірі.

Юкі: Так мусить бути. Цього не змінити.