Том І Розділ І "Не ті стежки"

Вітер, погоджуючись над моєю головою, блукав в гілках сакури.

Пелюстки рожевої квітки упали на макітру плутаючись в волоссі і накриваючи блакитний бант ніжним шаром.

Моя рука потягнулася, щоб забрати їх, але вітер - то шкідник, заліз під світлий комір синьої сукні.

Він залоскотав лопатки завдяки чому з моїх губ зірвався сміх.

Мінорі: Аха-х... Годі!

Але порив став сильнішим, він почав піднімати, звисаючу до колін, тканину.

Я відразу прикрила ноги сердито дивлячись на вітра.

Той відразу припинив свої дії.

Здалось, наче, йому стало соромно. Один з листків на дереві впав приземляючись на мою туфлю.

Я зрозуміла:

Мінорі:"Вибачається."

Підняла листок стискаючи в пальцях.

Мінорі: Знаєш...

Простягнула його до неба.

Мідорі: Ти - хороший. Але не роби такого більше. Гаразд?

Вітер, сильніше кружляючи навколо мене, зірвав листок і поніс вверх.

Я розсміялася стежачи за тим, як мій друг радіє.

Хвиля радості розчинилась коли довелось почути голос бабці.

Бабуся: Пак Мідорі, тьху... Мінорі!

Вона, як зазвичай, не правильно вимовила моє ім'я.

Неймовірно сильний, для вісімдесяти років, голос розрісся довкілля лякаючи птахів від чого ті порозлітались куди крила ведуть.

Я відразу зігнула спину в поклоні пошани коли побачила довгу палку за яку трималась моя бабуся.

Вона, не відразу побачивши мене, знову крикнула:

Бабуся: ПАК МІНОРІ!!!

Її очі розширились коли  бабця побачила мене поруч.

Я тихо сказала:

Мідорі: Так, Обаасан.
( Підказка: Обаасан* - ввічливе звернення до бабусі)

Бабуся: Ти ввесь час була тут?

Мої губи повторили:

Мідорі: Так, Обаасан.

Жінка сердито зауважила:

Бабуся: Знову з вигаданим вітром-другом розмовляла?

На цей раз, я збрехала:

Мідорі: Ні, Обаасан.

Ще з дитинства... Коли мої батьки померли, мені не доводилось сумувати. А все завдяки вітру.

Він кружляв навколо мене, своїм поривом, розсипав листки та квіти на голову.

Одного разу, навіть, зміг підняти вінок, який я плела, ставлячи його мені на голову. Звісно, не ідеально рівно, та було приємно.

Якось я доповіла бабці про це, але вона не повірила мені та покарала.

Тоді на думку спало довести їй правдивість моїх слів. Я розмовляла з вітром, але той не з'явився.

І я знову попала під гарячу руку.

Вдалось зрозуміти: в присутності з іншими - нічого не вдасться. Але був виняток, він називався: моя подруга Анна.

Вона могла бачити, інші - ні.

Мідорі:"Цікаво... Як там Анна тян?"
( Тян* - звертання до жіночої особи, ще звучить як: чан )

З роздумів вивів не сильний удар палки по стегну.

Бабуся: Скільки тобі ще казати? Рівно спину!

Виконавши її наказ. Я проговорила часто почуте:

Мідорі: Так, Обаасан!

Зморщивши ніс, вона перекрутила мої слова.

Бабуся: Тя-я-як, Облабласан! Скільки можна? Весь час одне і те саме.

Вона простягнула руки.

Бабуся: Називай мене: бабуся!

Я очікувала на новий наказ. Та це виявилось лишнім.

Стало зрозуміло по невдоволеній фразі:

Бабуся: А ну обняла мене поки я тобі коліна палкою не розбила!

Злякавшись, я поринула в її обійми зі словами:

Мідорі: Так, Обаа...

Легкий ляпас віялом по потилиці заставив змінити слова.

Мідорі. Бабусю. Так, бабусю!

Бабця задоволено розсміялася.

Бабуся: Молодець. Ось, це правильно.

Вона зробила пару кроків вперед. Її погляд впав на похоронні плити поруч з яким стояли спеціальні ємкості в котрих був попіл батьків. Розносились пахощі від паличок, які я запалила.

Бабуся сіла на лавку, погляд блукав по іменах померлих доньки та  чоловіка.

В голос, сказала:

Бабуся: Шість років тому... Рівно шість років, як не стало твоїх батьків... Шість років, як ти живеш без них...

Її очі зустрілись з моїми.

Бабуся: І вже шостий рік, ти проводиш свій день народження без них...

Рука похлопала поруч. Зрозумівши прохання - сіла.

В серце ввійшов ніж болю. Я відчула, як тіло тремтить. Воно брало з мене приклад настрою, а все томущо на очі підступили сльози.

Стерла одну краплю, потекла друга. А потім третя, четверта... І так доки не вдалося збитися з рахунку.

Обаасан дозволила мені зігнутись, що бувало досить рідко. Я спиралась ліктями до колін,

пальцями розтирала сльози.

В голові пролунали останні слова мами і тата котрі довелось почути, а саме:

Ми скоро повернемось доню. До зустрічі маленька фея.

До зустрічі...

Мінорі:"До зустрічі..."

Неочікувано. Мої губи прошепотіли:

Мінорі: До зустрічі...

Бабця нічого не сказала. Лише тяжко дихала похрипуючи.

Зморшкувата долонь доторкнулась до згорбленої спини. Почала ніжно гладити.

Я, рефлексно, чекала на легкий ляпас з фразою: Рівно спину!

На щастя цього не сталось.

І тільки спів пташки проносився заповнюючи мертву тишу.

Через пару хвилин я вже витирала засопляний ніс.

Стала на ноги.

Вітер забрав пасма волосся назад відкидаючи їх своїм поривом. Я усміхнулась, в голові заграло:

Мінорі:"Дякую..."

А на губах:

Мінорі: Бабусю, мені час йди до школи.

Вона махнула рукою на будинок.

Бабуся: Не забудь за їжу. Я зробила твої улюблені рисові кульки.

Мої очі розширились від переляку.

Мінорі: Бабцю, лікар заборонив тобі в клопотах губитися! Навіщо?

Вона піднялась взявшись за моє плече.

Коли встала, похлопала по ньому.

Бабуся: Ти багато працюєш. Що в школі, що в хазяйстві!

Жінка помахала головою в знак протесту.

Бабуся: Не правильно. Не можна шниряти собою, особливо в такий юний вік! Я от, в твої роки,  уже з хлопчиками гуляти ходила, з друзями час проводила.

Бабуся: А ти?

Я усміхнулась. Часто доводилось чути невдоволені відгуки від неї. Тому це стало звичкою. І не дуже викликало образу, навіть навпаки.

Мінорі: Ох... Бабусю, все гаразд.