Вітер, погоджуючись над моєю головою, блукав в гілках сакури.
Пелюстки рожевої квітки упали на макітру плутаючись в волоссі і накриваючи блакитний бант ніжним шаром.
Моя рука потягнулася, щоб забрати їх, але вітер - то шкідник, заліз під світлий комір синьої сукні.
Він залоскотав лопатки завдяки чому з моїх губ зірвався сміх.
Мінорі: Аха-х... Годі!
Але порив став сильнішим, він почав піднімати, звисаючу до колін, тканину.
Я відразу прикрила ноги сердито дивлячись на вітра.
Той відразу припинив свої дії.
Здалось, наче, йому стало соромно. Один з листків на дереві впав приземляючись на мою туфлю.
Я зрозуміла:
Мінорі:"Вибачається."
Підняла листок стискаючи в пальцях.
Мінорі: Знаєш...
Простягнула його до неба.
Мідорі: Ти - хороший. Але не роби такого більше. Гаразд?
Вітер, сильніше кружляючи навколо мене, зірвав листок і поніс вверх.
Я розсміялася стежачи за тим, як мій друг радіє.
Хвиля радості розчинилась коли довелось почути голос бабці.
Бабуся: Пак Мідорі, тьху... Мінорі!
Вона, як зазвичай, не правильно вимовила моє ім'я.
Неймовірно сильний, для вісімдесяти років, голос розрісся довкілля лякаючи птахів від чого ті порозлітались куди крила ведуть.
Я відразу зігнула спину в поклоні пошани коли побачила довгу палку за яку трималась моя бабуся.
Вона, не відразу побачивши мене, знову крикнула:
Бабуся: ПАК МІНОРІ!!!
Її очі розширились коли бабця побачила мене поруч.
Я тихо сказала:
Мідорі: Так, Обаасан.
( Підказка: Обаасан* - ввічливе звернення до бабусі)
Бабуся: Ти ввесь час була тут?
Мої губи повторили:
Мідорі: Так, Обаасан.
Жінка сердито зауважила:
Бабуся: Знову з вигаданим вітром-другом розмовляла?
На цей раз, я збрехала:
Мідорі: Ні, Обаасан.
Ще з дитинства... Коли мої батьки померли, мені не доводилось сумувати. А все завдяки вітру.
Він кружляв навколо мене, своїм поривом, розсипав листки та квіти на голову.
Одного разу, навіть, зміг підняти вінок, який я плела, ставлячи його мені на голову. Звісно, не ідеально рівно, та було приємно.
Якось я доповіла бабці про це, але вона не повірила мені та покарала.
Тоді на думку спало довести їй правдивість моїх слів. Я розмовляла з вітром, але той не з'явився.
І я знову попала під гарячу руку.
Вдалось зрозуміти: в присутності з іншими - нічого не вдасться. Але був виняток, він називався: моя подруга Анна.
Вона могла бачити, інші - ні.
Мідорі:"Цікаво... Як там Анна тян?"
( Тян* - звертання до жіночої особи, ще звучить як: чан )
З роздумів вивів не сильний удар палки по стегну.
Бабуся: Скільки тобі ще казати? Рівно спину!
Виконавши її наказ. Я проговорила часто почуте:
Мідорі: Так, Обаасан!
Зморщивши ніс, вона перекрутила мої слова.
Бабуся: Тя-я-як, Облабласан! Скільки можна? Весь час одне і те саме.
Вона простягнула руки.
Бабуся: Називай мене: бабуся!
Я очікувала на новий наказ. Та це виявилось лишнім.
Стало зрозуміло по невдоволеній фразі:
Бабуся: А ну обняла мене поки я тобі коліна палкою не розбила!
Злякавшись, я поринула в її обійми зі словами:
Мідорі: Так, Обаа...
Легкий ляпас віялом по потилиці заставив змінити слова.
Мідорі. Бабусю. Так, бабусю!
Бабця задоволено розсміялася.
Бабуся: Молодець. Ось, це правильно.
Вона зробила пару кроків вперед. Її погляд впав на похоронні плити поруч з яким стояли спеціальні ємкості в котрих був попіл батьків. Розносились пахощі від паличок, які я запалила.
Бабуся сіла на лавку, погляд блукав по іменах померлих доньки та чоловіка.
В голос, сказала:
Бабуся: Шість років тому... Рівно шість років, як не стало твоїх батьків... Шість років, як ти живеш без них...
Її очі зустрілись з моїми.
Бабуся: І вже шостий рік, ти проводиш свій день народження без них...
Рука похлопала поруч. Зрозумівши прохання - сіла.
В серце ввійшов ніж болю. Я відчула, як тіло тремтить. Воно брало з мене приклад настрою, а все томущо на очі підступили сльози.
Стерла одну краплю, потекла друга. А потім третя, четверта... І так доки не вдалося збитися з рахунку.
Обаасан дозволила мені зігнутись, що бувало досить рідко. Я спиралась ліктями до колін,
пальцями розтирала сльози.
В голові пролунали останні слова мами і тата котрі довелось почути, а саме:
Ми скоро повернемось доню. До зустрічі маленька фея.
До зустрічі...
Мінорі:"До зустрічі..."
Неочікувано. Мої губи прошепотіли:
Мінорі: До зустрічі...
Бабця нічого не сказала. Лише тяжко дихала похрипуючи.
Зморшкувата долонь доторкнулась до згорбленої спини. Почала ніжно гладити.
Я, рефлексно, чекала на легкий ляпас з фразою: Рівно спину!
На щастя цього не сталось.
І тільки спів пташки проносився заповнюючи мертву тишу.
Через пару хвилин я вже витирала засопляний ніс.
Стала на ноги.
Вітер забрав пасма волосся назад відкидаючи їх своїм поривом. Я усміхнулась, в голові заграло:
Мінорі:"Дякую..."
А на губах:
Мінорі: Бабусю, мені час йди до школи.
Вона махнула рукою на будинок.
Бабуся: Не забудь за їжу. Я зробила твої улюблені рисові кульки.
Мої очі розширились від переляку.
Мінорі: Бабцю, лікар заборонив тобі в клопотах губитися! Навіщо?
Вона піднялась взявшись за моє плече.
Коли встала, похлопала по ньому.
Бабуся: Ти багато працюєш. Що в школі, що в хазяйстві!
Жінка помахала головою в знак протесту.
Бабуся: Не правильно. Не можна шниряти собою, особливо в такий юний вік! Я от, в твої роки, уже з хлопчиками гуляти ходила, з друзями час проводила.
Бабуся: А ти?
Я усміхнулась. Часто доводилось чути невдоволені відгуки від неї. Тому це стало звичкою. І не дуже викликало образу, навіть навпаки.
Мінорі: Ох... Бабусю, все гаразд.