Каміла

Мінді заплющила очі і вже нічого не відчувала, ні болю, ні почуттів. Темрява та спокій і більше нічого. Тиша лякала, але й заспокоювала... 
Шелест листя, і м'яка трава відчувалася під ногами, квіти, лише позаду ліс великий, попереду будинок, пташки сиділи на даху будинку, зайці і лисиці бігали галявою, як тільки таке можливо, ось і вовк, великий, але немов пес. Він підійшов до Мінді і сів, вона потягла руку щоб погладити, сподіваючись, що він не нападе на неї.

-Не бійся, він хороший, - сказала незнайомка.
Мінді почала шукати її очима, з дому виходила дівчина, молода і красива, на ній була гарна біла сукня з намальованими синіми квітами, її довге чорне волосся було майже до землі, а її очі немов саме небо, вона була немов ангел з небес.

-Мінді, підемо в будинок, я зробила чай з ромашкою-незнайомка вказала на будинок, він виглядає ніби з казки. 
Мінді хоч і боялася, але пішла разом з нею, біля їхніх ніг бігали зайці, а біля будинку сиділа лисиця.
Увійшовши до будинку, Мінді остовпіла від краси цього місця, замість звичайної дерев'яної підлоги там була трава, на стінах красувалися картини ручної роботи, пройшовши на кухню дерев'яною стежкою, кухня була так само красива, полиці зроблені з берези, а стіл це був великий пень дуба. Мінді присіла на стілець, на столі була миска з червоними яблуками, незнайомка налила у білу чашку із золотавим відтінком, чай, він заповнив усю кухню приємним ароматом, а також на столі було печиво з шоколадною крихтою.

-Пригощайся, Лора любила це печиво. - Незнайомка посміхнулася і присіла проти Мінді.

-Звідки ви знаєте її? - З недовірою подивилася на незнайомку вона.

-Лісник мені розповів, - сказала вона притуливши чашку до губ.

-Ви ж Камілла? - Запитала Мінді попиваючи чай. 
-Вірно. Ми нарешті зустрілися. - посміхнулася та, подаючи Мінді печиво. 
Мінді взяла печиво і трохи відкусила.

- Але тільки це неможливо, мене вбив брат, навіть якщо й зустрілися то це просто мої галюцинації.

- Промінчику, час підтискає, тобі треба знайти дорогу сюди, просто йди лісом, і ти потрапиш сюди, тільки не вір звірам. - Сказала вона дивлячись у вікно.
В одну мить вони опинилися поряд із лісом, Камілла тримала її за руку, але потім опустила її і вказала на ліс.

-Промінчик, тобі пора, я чекатиму тебе.- Обійнявши на останок вона відійшла, вона посміхалася, весь час.