Мініатюрна проза

Знову про місто

Це якесь непотрібне мріяння про тебе, про миті з тобою, про неможливе щастя з тобою. Як мені було важко їхати від тебе, моє кохане місто. Ти мій друг, мій батько, мій вчитель, мій коханець. Залишаєш в мені пустку, і водночас заповнюєш її. І непотрібні більше люди навколо, лиш тихі вулиці. Непотрібні брудні політичні ігри, нам достатньо ліхтарів на осінніх вулицях. Як же мені не любити твою нарцистичну красу. Як же мені не жити в тобі. Любиш мене, маниш мене, спокушаєш мене, а я однаково сяду на той рейс, поїду, втечу від твоїх чарівних очей. Чи насправді, адже ти мене переслідуєш, будучи в моїй квартирці-душі, бо спогади про тебе неможливі – їдкі, сповненні тодішніх поцілунків і пісень.

Здавалося, ці люди сміялися. І ми кидали слова просто на вітер, безпричинні розмови ставали буденністю, невід’ємною частиною простого існування. А насправді ми не любили один одного так як було слід. Ми не насолоджувалися нашими усмішками, подихами, обіймами й тихим мовчанням. Досить було комусь сховатись за дверима наших затишних квартир, як ми починали обговорювати й критикувати.

жовтень 2014

Операція

Ми ідеальні, кожний контур нашого тіла, кожний штрих у ескізах нашого існування. Все продумано, сплановано й вирахувано – лінії зморшок, контури вуст, розрізи очей. Чому ж нам із дитинства нав’язують, що ми неідеальні, що ми ніхто. Тоді ми починаємо шукати серед всіх безглуздих ідей-мрій себе. Але кожна з них нам нагадує ці первісні слова про те, що ідеальність виглядає не так.

У неї була найкрасивіша душа зі всіх людей кого я знала, мені навіть було соромно дивитися на неї, вквітчану найпрекраснішими квітами неба. Вона плакала думаючи про людей хворих, тих, хто хворів страшним захворюванням ХХІ століття; тих, хто хворів грошима.

А тебе знову не було поруч, не було твоїх вулиць. Ти думаєш, що я не відчувала зраду; помиляєшся, відчувала її на твоїх вустах. Кожну із них я прочитала, наче книгу в твоїх синіх очах. Солодкі слова не врятують нас, бо ми ніхто. І друзями не залишався ніхто. Більше нікому не були потрібні прикрі усмішки, сповнені щирості й наївного добра. Біль породжував жорстокість однаково – фізичний і душевний. Мені подобалося впадати в ту темну безпам’ятність ночі, коли світ припиняє існувати й немає нічого – ні снів, ні спогадів, ні мрій.

червень 2014

Минуле

Це був довгий потяг, у кожному вагоні я зустрічала когось нового. Все це порожність – тиха бешкетниця. Вже перераховані незроблені справи, незадумані плани – все в її користь. Ви всі пішли своїми стежками, залишивши мене на якомусь із тих довгих перехресть. Він як наркотик, потрібний мені для написання нових рядків. І осінь пішла, забравши з собою мої слова. І я би, може, стала кимсь іншим, якби постаралась, але лінь заполонила мій дім, як плісень.

Крилаті діти мої – слова, розлетілись, як старий порох. Може, вони знайшли краще місце для спочинку ніж мої думки.

Тої весни я прокинулась в твоїй квартирі з тривожною посмішкою, що ти зникнеш, але ти ще був поки тут. А потім не пройшло й години, кинув на мене свій світлий погляд і закрив за собою двері. Останнє, що я побачила, твою усмішку, сховану за темно-гнідим волоссям.

Я так інколи на тебе сердилась за твої слова й переконання. При наших зустрічах мені хотілось не чути тебе. Але я сумувала за нашим тихим мовчанням.

січень 2012

Чорно-біла кава

Інколи я бачила в твоїх очах твою душу. Вона дарувала тобі цей погляд, дивлячись на мене крізь сірі кулі. Я все залишила: книги на полицях, пейзажі у вікнах, тебе. І ти незмінний ворог. Того дня ми не обертали голови назад, бо наше життя поміщалось у пляшку недорогого вина. Ці всі хмари були для нас, і танці, і п’яні пісні. Все ще сподівалася, що напишу щось твоїми вустами. Я згадую як ти сміявся, як вітер розкидав твоє волосся, а щоки червоніли від морозного вітру. Сьогодні ми всі хворі, без винятку, ті хто ходить до лікаря й ні. Наші хвороби ще без назв, вони страшніші ніж ми. Я дивлюся у чашку із кавою і бачу там той промінь світла. Світла, яке ти мені колись подарував, але воно виявилося не таким, яким би я хотіла. Не вір у це, це все брехня. Це просто ти, я і дві зірки, які ніколи не зійдуться. Це моторошний проспект, який тебе лякає. Це зелень твоїх очей. Це те, що ти мені ніколи не скажеш на ніч. Це біль рожевої цукерки, яка застрягла в зубах. Це кіт перескочив вулицю з мишею у роті. Вчетверте насипаючи в чашку каву, я сподівалась, що це моя остання кружка. Хтось мені ніжно шептав, що море пахне тобою. Я не відчула, лише запах терпкого йоду. Вітер розповідав мені про ліс, який пахне твоїм одягом. Там не було нічого, тільки зелень і сосни. Річка розповіла мені про поле, що пахне твоїм волоссям. На ньому – пшениця, висока і сонячна, тебе вже нема. Закутки мого дому порожні. Все має бути так як є. Ми залишаємось тими, ким мали бути. Вона лиш тихо тобі прошептала: «Бачиш, ти навіть не помітив моїх очей».

І тут я була чужа. Мені не потрібні фотографії, щоб не забувати про той час. І я не знала, хто мені заспіває пісню, якщо ти заснеш. Я просто хотіла повернутися у місто, яке лікує мої рани.